Зізнатися, рішення Київради напрошувалося. Місту давно пора було б вже згадати про свого видатного громадянина. Ні, років так з десять тому говорили щось про вулицю Фізкультурну, але швидко зрозуміли, що це не той масштаб.
А ось зараз, коли почали масово перейменовувати вулиці, провулки, шосе і мости, а на зміну старим іменам приходять нові, зовсім вже одіозні, настав час згадати і про достойну людину, - відзначає «СЕ».
ТІЛЬКИ ОДНА ЧЕТВІРКА
По-перше, чому Червонозоряний? Мимохідь скажімо, що йому все одно було не уникнути перейменування. Цей проспект, зітканий протягом багатьох років з кількох вулиць, таких перейменувань вже пережив масу, причому та частина, яка нас цікавить – нижня, була і Совською, і Заводською та Пролетарською. Так вона називалася у повоєнні роки (після, втім, теж), коли в школу №39 пішов Валерій Лобановський.
Жив він, правда, не на цій вулиці, а трохи подалі від центру - на Васильківській, а так тоді називалася не тільки її нинішня ділянка, але і шматочок Голосіївського проспекту аж до Автовокзалу. Васильківська вулиця позначена на карті 1947 року, але сам срібний медаліст (єдина четвірка - з російської!), 17-річний Лобановський писав в автобіографії: «Живу на вулиці Велика Васильківська, 168, квартира 3».
До речі, майбутнього срібного медаліста якось виключили зі школи (через два дні відновили). Підбив пацанів замість уроків грати у футбол. Справа була пізньої осені, а одягнені були хто в що, і багато захворіли.
ЗНАТНЕ МІСЦЕ
Невеликий будиночок, в якому жила сім'я Лобановських, стояв буквально в декількох метрах від нинішнього готелю «Мир». Там поруч раніше був завод «Киевпищемаш», який ми, місцеві хлопчаки, називали значковим (там і значки клепали), а тепер - елітна висотка. В школу можна було чесати безпосередньо (точніше, майже безпосередньо, бо на дорозі страшний Червоний яр), але багато вуличок, що зустрічаються по дорозі, і зараз подекуди мають такий первозданний вигляд, що там сміливо можна знімати кіно про «той» час.
А він був лихим. Так що краще було йти цивілізованим маршрутом. У двох кроках від будинку - Вознесенська церква, в якій у 1907 році Леся Українка вінчалася з Климентієм Квіткою. Ще метрів через 800 - колишня синагога Баришпольского, яка згодом стала Будинком культури (а попросту - клубом) імені Фрунзе, а зараз - Будинком дитячої творчості. Це вже Базарна площа, поки Московська, там, де Автовокзал.
Півдороги позаду, пора і наліво звертати. Глянувши перед тим праворуч через дорогу на цехи пивзаводу №1, де до зовсім недавніх часів випускалося жахливе пиво «Шульц», назване на честь власника заводу «Червоний резинщик», розташованого на території колишнього Деміївського казенного складу. Обернувшись направо, Валерій міг побачити громадину цукеркової фабрики імені Карла Маркса.
Зате далі по дорозі в школу нічого цікавого. Проходиш Пролетарською повз одноповерхових будиночків, вузеньких вуличок і провулочок, які йдуть вліво, найпомітніші з яких Козача і Деміївська (тоді вона називалася Деміївський Яр). Ось і школа. Тоді №39, зараз - №319.
ШКОЛА НЕ ЗАБУЛА
У 2009 році там був створений музей метра. Розміщується він на другому поверсі невеликої двоповерхової будівлі майже біля самої дороги, в кабінеті фізики. Творці - директор школи Світлана Колесникова і однокласники Валерія Васильовича - постаралися створити атмосферу тих років: фотографії, книги, велосипед, подарований Валерієм його другові Миколі Шевченку. І навіть парта. Не та, звісно. Це справжніх ленінських, мабуть, з десяток.
Однокласник Лобановського Жорж Кирилович Тимошенко згадував: «Це, звичайно ж, не та парта, за якою сидів Валерій. І навіть не артефакт з тих далеких часів. Просто, коли ми тільки задумували відкрити музей саме у школі, порахували, що парта того зразка – атрибут абсолютно необхідний. Але... «Парту Лобановського» ми шукали буквально по всій Україні, проте навіть у найбільш патріархальних куточках навчальних столів повоєнного зразка вже не залишилося. Вихід знайшли ось який: ми, хто навчалися з Валерою в один час, просто сіли, позгадували і склали ескіз «нашої» парти, а потім замовили виріб вже тут, у Києві. Так що особливої історичної цінності даний експонат, можливо, і не має, зате скажу відповідально - іншої такої парти ви в нашій країні не знайдете».
Втім, чого розповідати. Просто, самі приходьте і подивіться. Школа №319. Проспект Лобановського, 146-148 (таблички, правда, ще не змінили). Добиратися найкраще від Автовокзалу (метро Деміївська). Там і пішки недовго. Любителі ретро можуть і від Васильківської пройтися по Козачкою. Потім повернути наліво і провулками вниз.
З ПОЛЬСЬКИХ ГРАФІВ
Трохи про сім'ю Лобановських. Почнемо з родоводу. Дід по батьківській лінії Михайло Лобко-Лобановський. Подвійні прізвища в дворянському середовищі були звичайним явищем. До прізвища чоловіка додавалася дівоче прізвище дружини. Лобко - з чернігівських дворян, Лобановські - польське графське прізвище, і Валерій Васильович у вузькому колі любив пожартувати, що ми, мовляв, з польських графів. У радянський час такі речі вже не віталися, і його батько Василь Михайлович відмовився від першої частини прізвища.
Мати - Олександра Максимівна Бойченко аж ніяк не «блакитної крові», зате її брат письменник Олександр Максимович Бойченко в 1929-1932 роках займав високий пост першого секретаря ЦК ЛКСМ України. Був у Валерія і старший брат Євген.
Євген БІЛОЗЕРОВ
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
