Однак, це зовсім не змінює ситуації. А вона така, що збірна України купує квитки додому. І мені соромно за це.
Мені соромно за те, що у гравців національної збірної моєї Батьківщини немає характеру, проблеми з психологією. Коли проти значно сильніших збірних ми демонструємо цікаву, динамічну гру, то у матчах з слабкішими – виграємо однією лівою ще в роздягальні.
Мені соромно за те, що тренерський штаб не зміг донести гравцям, особливо тим, на кого розраховувала вся Україна (Обійдемось без прізвищ. Всі розуміють про яких флангових гравців йде мова), важливість цього турніру для країни. Якщо вони самі цього не зрозуміли. А вони не зрозуміли, наскільки ми побачили.
Зірки екстра класу? Та ні. Люди, які не можуть приборкати свою психологію у найвідповідальніший момент? Так. І так майже завжди. У найвідповідальніших матчах збірної/Динамо/Севільї, фланговий гравець не демонструє тієї гри, якої від нього чекають. І, лише завдяки топ-матчам, можна зрозуміти рівень гравця, а не по чемпіонату України.
Мені соромно за те, що головний тренер не привносить у гру команди чогось нового, до чого суперник не буде готовий. Систему, за якою грає Фоменко вже всі вивчили. Його заміни наприкінці гри за невдалої гри, за рахунку, який нас не влаштовує, це знущання над нервовою системою всієї країни. Та й над національною командою, загалом.
Мені соромно за те, що тренерський штаб не доніс гравцям інформацію як треба грати проти цієї команди. Коли лідер ланки нападу каже, що вони не знали що і як правильно робити, а лідер оборони розповідає про невизначеність при першому голі (Робити офсайд чи ні)… Питання про компетентність тренерів починає стояти дуже і дуже гостро. І актуально, як ніколи раніше.
Мені соромно за те, що у команді немає Лідера, тієї людини, яка може потягнути за собою партнерів у найскладніший момент. Того, хто має стійку психологічну та нервову систему і зможе сам вирішити долю матчу у найбільш відповідальний момент.
Мені соромно за те, що гравці не б’ються за вболівальників, а саме для них вони грають. Не б’ються за свою країну, а деякі не співають Гімн України, їздять до тимчасово окупованих територій материкової України, півострова.
Мені соромно за те, що до лав моєї збірної викликають гравців з чемпіонату Росії, вводячи в оману усіх без виключення вболівальників, і позбавляючи місця у заявці досвідчених гравців, бійців, які могли б принести користь.
Ви знаєте, одного разу на моє запитання чому не заявили Гусєва та Кравця, колега-журналіст відповів:
«Гусєв старий, на тренуваннях не додає. Та й швидкість не та, втомлюється через 45 хвилин гри. А ось Бутко правий захисник, а Караваєв універсал, як Олег, тільки молодший за нього. Селезньов, за словами тренерського штабу – найсильніший нападник у команді. До того ж, у Кравця проблеми зі здоров’ям».
Так, можливо Караваєв швидший і молодше за Гусєва, однак досвід гри і лідерські якості Олега Анатольовича ой би як знадобились нам. Особливо вчора.
Мені соромно за те, що Федерація Футболу, скоріш за все, буде невдало виправдовуватись. Замінить головного тренера, і все. Але після таких провалів треба не змінювати щось частково, а міняти усе. Інакше, ніякого розвитку не буде. Ніколи. Стара система вже вичерпала себе. І про це йдуть розмови вже не перший рік. То може слід прислухатись, якщо ви дійсно бажаєте українському футболу розвитку, а не падіння?
Мені соромно за те, що у нас є збірна, але немає Команди, де б’ються один за одного. А часом, і за того хлопця, якого немає. Немає Єдності між гравцями. І це найстрашніше, найболючіше, найганебніше.
Так, сьогодні мені дуже соромно, мені дуже боляче, всередині все кричить, розривається на частини. Проте, я знаю за що мені не буде соромно НІКОЛИ:
Я – Українець. І, які б не вирували емоції сьогодні у мене, у кожного з нас, збірна України – наша з вами Головна Команда. І ми зобов’язані за них вболівати. Завжди!
Олександр Ушаков
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
