Ніщо, певно, не може описати напружені стосунки національної команди Англії та великих міжнародних турнірів так, як один маловідомий тепер факт. На іспанський чемпіонат світу 1982 року англійці свого часу їхали під акомпанемент гімну, приспів якого недвозначно заявляв: “Цього разу, саме цього разу нам вдасться знайти шлях до перемоги”.
Про те, що час Трьох левів настав, на острові співали ще понад тридцять років тому, не діставшись і до середньої межі “тридцятиріччя болю” – символічного проміжку між домашнім (і переможним) чемпіонатом світу-66 і домашнім (але успішним тільки у фольклорі) чемпіонатом Європи-96. Не замкнувся той цикл ані на Вемблі, ні за наступні двадцять років: кубок Жуля Риме виблискує ось вже півстоліття, та залишається при цьому чи не єдиною константою; змінюються покоління, зазнає постійних змін футбольний процес – а віз, як то кажуть, і досі там.
Збірна Англії припинила виступ на французькому чемпіонаті Європи після справедливої поразки від національної команди Ісландії. “Найбільше розчарування після чемпіонату світу 1950 року”, – це формулювання в ранковій пресі виявилось вельми популярним. Ще гірше воно виглядає в загальному контексті. За останні десять років ця команда змогла виграти лише один матч раунду плей-оф міжнародних турнірів: не пройшовши кваліфікацію на Євро-2008, англійці поступились в перших же матчах на виліт на південноафриканському мундіалі та українсько-польському Євро, а в Бразилії два роки тому пропустили перед собою у групі Італію та Уругвай. Забезпечена єдиним м’ячем Девіда Бекхема перемога в 1/8 фіналу чемпіонату світу-2006 проти Еквадору залишається останнім успіхом Трьох левів на найвищому рівні.
Тримати за плечима цей вантаж – представляти схильну до поразок і, здається, навіть приречену на провал команду – є обов’язком, навіть більш обтяжливим, ніж ритуал догляду за офіційним маскотом колективу, що його розділяли між собою у Франції англійці. Джек Вілшир може у вільний час захоплюватися виступом Пола Ґаскойна на італійському чемпіонаті світу, а вся Англія – згадувати Євро-96 з химерним переплетенням ностальгії і того, що можна назвати відчуттям антиклімаксу. Проте найбільш доречним напередодні старту турніру, який повинен був стати дебютним для нового покоління англійських футболістів, було б відмовитися від тягаря історії.
Так і було зроблено. Тренерський штаб Роя Ходжсона подбав про те, щоб процес зміни поколінь у збірній пройшов якомога швидшими темпами, зробивши ставку на виконавців, які не мали на цьому рівні негативного досвіду. Власне, другий наймолодший за показником середнього віку склад на Євро-2016 мав не так багато досвіду як такого – і здебільшого не мав досвіду виступу на континентальних і світових першостях. Маркус Рашфорд ще не був зачатий, коли Ґарет Саутґейт не забив на Вемблі вирішальний пенальті у ворота збірної Німеччини. Капітан команди Вейн Руні, найбільш досвідчений і загартований на цьому рівні гравець, свій останній успішний турнір провів зі збірною дванадцять років тому – у віці того ж Рашфорда.
Власне, Руні сам найбільше доклав руку до того, щоб відділити чинний склад збірної Англії від попередніх невдач. В інтерв’ю The Times перед матчем з ісландцями 30-річний футболіст заявив про те, що, на відміну від попередніх скликань англійської національної команди, цей колектив має значно більшу кількість лідерів. Похвалити партнерів Руні вдалося тільки за рахунок представників так званого “золотого покоління”, яких він таким чином прирівняв до випадкових людей; фактично він заявив про те, що у попередніх складах відчував себе єдиним гравцем, котрий міг принести Англії перемогу. Як останній представник того покоління (і близький друг, приміром, Стівена Джеррарда) Вейн повинен був би проявити більше поваги – та якщо зарахувати це за намір свідомо порвати зв’язки з джерелом тиску, то він стане цілком зрозумілим.
Річ, щоправда, полягає у тім, що вчорашній виступ Трьох левів – перший матч на виліт у виконанні цього колективу, покликаний відірвати його від невдач усіх попередніх спроб, – нагадав про найгірші зразки всіх попередніх англійських команд. І наскільки великою не була б спокуса списати це все на прокляті футболки з символікою трьох левів (надто на відверто поганий варіант від Nike з сірими рукавами), наскільки очевидним не був би цей провал як ознака структурних проблем у системі англійського футболу, треба сказати, що власне вчорашня гра у виконанні команди Ходжсона постраждала від того, від чого всі попередні роки страждали попередні склади збірної Англії – від психологічного чинника.
Коли першому номеру команди Джо Харту доводиться заряджати себе за лічені хвилини до матчу химерною дозою негативної енергії, а кожен із футболістів групи атаки за перші п’ять хвилин ігрового часу зрубує собі поділку впевненості неправильним рішенням перед воротами суперника, про Ґельзенкірхен і Блумфонтейн починаєш згадувати мимоволі. Руні та Деле Аллі довго не можуть визначитися зі своїми сферами впливу. Даніел Старрідж перше-ліпше зміщення з правого флангу завершує слабким ударом повз ворота. Рахім Стерлінг до моменту з пенальті міг скористатися двома-трьома дзвінками від Хосепа Гвардіоли. Гаррі Кейн… Давайте просто зійдемося на тому, що за півтори години ігрового часу (не кажучи вже про попередні матчі) хтось повинен був взяти на себе відповідальність і сказати йому про те, що виконання стандартів не є його чеснотою.
Брак рішучості і відповідальності, який тільки зростає з кожною хвилиною – власне, разом із ціною помилки. Із м’ячем у ногах все скорочується до двох варіантів – зіграти максимально просто чи ускладнити зайвим рухом, і найчастіше в дію йде другий варіант. Коли ж відповідальність на себе не бере відсунутий на периферію Руні, його компліменти молодим партнерам проходять надто скрупульозну перевірку. Перевірку, яку вони не здатні пройти.
Інша справа, що ці люди попри все не повинні були проявляти таку вразливість. Чисельні представники Тоттнема у збірній протягом сезону не визнавали жодних авторитетів попри історичні передумови і явний брак досвіду. Кріс Смоллінг завдяки Луї ван Гаалу повинен був звикнути до постійної гри під тиском. Джеймі Варді, врешті-решт, не втратив за сезон у складі Лестера стільки нагод, як за три матчі у Франції. Ці виконавці, не затьмарені тим, що називають “привидами минулого”, повинні були надати команді сміливості.
Четверте місце у списку фаворитів Євро, загальний позитивний тон перед турніром – усе це здебільшого зводилося саме до цього відчуття. До відчуття, що цього разу йдеться про іншу Англію. Що цього разу все буде не так, що цього разу вони знайдуть шлях.
І в цьому сенсі підсумки чемпіонату для команди стали найбільш сумними. Англія вже давно розчаровує – власне, на міжнародному рівні в цьому вона, певно, не має конкурентів. До провалів Трьох левів уже звикли, і якби це налаштування домінувало напередодні Євро, сприйняти невдачу англійським уболівальникам було б значно простіше.
Проте цього разу ж ішлося про позитивне налаштування. Вони їхали до Франції як команда, що переграла у товариському матчі чинних чемпіонів світу, і як один із фаворитів букмекерів. І саме в тому, що нова, здавалося, команда, наступила на ті ж самі граблі, що й усі її попередники, криється посмішка долі. Ідеться не лише про розчарування, ідеться й про марну надію – яка цього разу справді була помітною. “This time, more than any other time!”
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
