Ігор Мірошниченко: «В тій збірній головним сепаратистом був Воронін»

«Ракицького має викликати СБУ, а не тренер збірної»

– На Євро ви їздили лише на матч України з Польщею, який нічого не вирішував. Чому так?

– В мене не було можливості поїхати на всі три наші матчі на Євро, але я розраховував, що гра з Польщею буде вирішальною і заздалегідь купив на неї квитки. Коли вже було зрозуміло, що команда нікуди не потрапить, я сподівався, що вона хоча б викладеться на всі сто. Не можу сказати, що вони не старалися. Але в цілому в гравців не було достатньо стимулів і патріотичного усвідомлення того, що вони представляють країну, їм байдуже було на вболівальників, в тому числі проти Польщі.

Головна причина – у нас в команді не було і немає тренера. Тренера, який би був стратегом, який би міг змінювати гру по ходу. Всі ходи Фоменка були абсолютно прогнозованими. Всі його рішення, навіть коли треба було рятувати гру, були логічними – не з точки зору гри, а з точки зору кон’юнктури. Для мене було цілком очевидним, що він випустить на останні хвилини Тимощука. На жаль, Фоменко не був готовий відмовитися від того, аби на полі були відсутні наші зірки, які не виправдали сподівання – Ярмоленко і Коноплянка. Вони, на мій погляд, були найгіршими на полі. Я рахував в усіх матчах точність пасів Коноплянки – суцільний брак.

Поляки билися в першу чергу не за гроші, а за честь своєї країни. У нас немає таких гравців, за винятком, можливо, Федецького. Для всіх решти байдуже, за кого виступати, немає жодних політичних чи національних моментів. Для них головне – заробіток грошей. Я розумію, що кар’єра футболіста коротка, але повинні бути якісь принципи. Такі принципи є в усіх збірних, крім української. Оскільки наша збірна сформована за кон’юнктурним, а не патріотичним принципом, то вона й показала найгірший результат на чемпіонаті.

– Ви вважаєте, що збірна має бути сформована, в першу чергу, за патріотичним принципом?

– Я глибоко переконаний, що в українському футболі немає незамінних зірок. В збірну беруть Ракицького – відвертого сепаратиста, українофоба, якого має викликати на допити СБУ, а не тренер збірної. І нам кажуть, що на його позицію немає гідної заміни. Я впевнений, що молоді хлопці, які мають патріотичні почуття і б’ються за Україну, виглядали би не гірше за нього.

– Звідки ви взяли, що Ракицький сепаратист?

– Його відверті заяви, відверта цинічна і зухвала поведінка говорить про те, що він є сепаратистом. Це ні для кого не секрет.

– Які саме заяви?

– Він розказує про Бандеру, про Україну, про Донецьк, який для нього вище України (очевидно, мова про фейкове інтерв’ю Ракицького кількарічної давності, яке вже кілька разів спростовувалось. – прим. Tribuna.com). Я не знаю жодного українця, який би сказав, що його халабуда може бути ціннішою, ніж національна українська держава. По-друге, це людина, яка принципово ніколи не співає гімн, бо його зневажає. Це людина, яка вважає, що Данєцк – це не Україна, а росіянє – нам братья.

Кожен футболіст, чиновник, держслужбовець і будь-який інший громадянин України, який вважає, що росіяни нам братья, і нам треба з окупантом підтримувати стосунки, який веде з ними бізнес, не має права захищати честь країни ні в політиці, ні в спорті. І має розглядатися як потенційна загроза, агент Кремля, який повинен бути позбавлений громадянства. Ракицький натомість вдягає синьо-жовту форму, вважає наших героїв фашистами. Він дуже багато наговорив про історію, в якій геть не тямить, про Бандеру та УПА.

– На ЧМ-2006 четверо футболістів збірної України не співали гімн. Виходить, вони теж не були патріотами? І як їм тоді вдалося дійти до чвертьфіналу?

– В тій збірній головним сепаратистом був Воронін, який зневажав українську мову і державу. Він часто клеїв дурня, казав, що не все розуміє, що я йому говорю. А якось хильнув пива, а може, і чогось міцнішого, і почав казати мені в літаку: «А чому ти говориш українською мовою? Тут всі говорять російською». Тимощук перехопив ініціативу, каже: «Ти не забувай, за яку збірну граєш». Хоча Тимощук з ним переходив на російську.

Але варто віддати належне Блохіну, який зміг створити справжній колектив. Цей колектив бився, можливо, не за державний прапор, а один за одного і за тренера. Тоді була єдина команда, яка жила цим чемпіонатом, мала силу духу, силу волі.

Нинішні ж гравці мають занадто заможне і жирне життя на тлі людей, які їх підтримують, вони не поважають своїх вболівальників. І не усвідомлюють, що мільйони, які їм платять, не є виправданими. Не усвідомлюють, що головне в житті – мати повагу один до одного і до самого себе.

– Виходить, якщо тренер може створити колектив, патріотизм гравців не настільки важливий?

– Безперечно, це важливо. Для мене турніри національних збірних завжди були демонстрацією сили нації країни. В глобалізованому суспільстві, на жаль, ми відходимо від цих принципів – ми бачимо країни Німеччини, Франції, більшість футболістів з яких не представляють титульної нації, а є прикладом вдалої селекції і еміграційної політики. Французи, наприклад, не можуть пишатися, що їх збірна представляє їх націю. Це політична команда, яка мало чим відрізняється від клубу. Багато хто каже, що неважливо, яке походження гравця, головне – аби він був сильним. Але яка тоді різниця між чемпіонатами Європи/світу і Лігою чемпіонів?

– Жерар Піке – відвертий сепаратист, не співає гімн, підтримує незалежність Каталонії, але був ключовим гравцем збірної Іспанії на переможних ЧС та ЧЄ. Як ви пояснюєте такі приклади?

– Збірна Іспанії – це збірна країни, в якій дуже сильні федеральні канони. Іспанія – це штучно створена країна генералом Франко. Проводячи політику національної диктатури, він створив іспанську націю з різних народів, які мають свою мову, свою культуру – баски, каталонці, андалузці… Вони подібні, але їх зшили докупи.

Те, що Жерар Піке вважає себе каталонцем, а не іспанцем, не проблема для Іспанії, бо вона все одно де-юре федеральна країна. А Україна – унітарна держава. Можливо, тільки у Криму ми можемо сказати, що це наша спільна з кримськими татарами земля. На Донбасі українці були єдиним корінним етносом, який винищували голодомором та завезенням інших народів. Природа сепаратизму Піке має історичне і етнічне коріння. А природа сепаратизму Ракицького – коріння політики Кремля по зомбуванню і денаціоналізації українців.

– Яким чином ви пропонуєте відбирати до збірної патріотів?

– По-перше, потрібно починати з тренера. Якщо буде тренер-патріот, він буде знати, кого брати. В нього або лежатиме душа, або ні.

Я знаю Шевченка як футболіста, але не знаю як тренера – і не хочу знати. Він не повинен повторювати помилок своїх колег-спортсменів – наприклад, Кличка, який був геніальним спортсменом, але ніяким політиком. Він пішов туди, де його не поважають, де він нічого не тямить. У Шевченка був негативний досвід походу в політику, коли він приєднався до Королевської і став посміховиськом. Федерація намагається зробити з Шевченка тренера, але він не має права тренувати головну команду. Він має довести свій хист, починаючи, наприклад, як Ребров. Боюся, Шевченко може стати посміховиськом не меншим, аніж коли був політиком.

Я знаю, що він патріот, але цей патріотизм в нього глибоко зашитий. З одного боку, він бився за збірну. Після перемоги, здається, над швейцарцями ми сиділи разом з хлопцями, і він був головним ініціатором співів українських пісень. Він їх не знав, але вони виринали в нього з глибини душі і з підсвідомості. Казав мені: «Нумо співати, ти краще знаєш». З іншої сторони, він розповідає, що його дитина співає якісь радянські пісеньки – «Солнечный круг, небо вокруг». Це в ньому закладений глибокий совок. Це його право, його родина, але він виховує своїх дітей у неукраїнських традиціях. Якщо він не є українським націоналістом, патріотом, і не може побудувати команду на патріотизмі, то, можливо, в нього є інші чесноти?

– Хто ж тоді підходить на роль тренера?

– Будь-який український тренер так чи інакше буде залежний від думки керівництва федерації. Тому для мене ідеальний варіант – найняти професійного європейського тренера, дати хорошу зарплату, поставити жорсткі вимоги щодо результатів і дати карт-бланш.

– Але ж такий тренер тим більше не буде формувати збірну за патріотичним принципом, як вам цього хочеться.

– Так, але принаймні буде нести відповідальність за результат і буде формувати збірну виключно за професійними якостями. А ми будемо розуміти, що є конкретна відповідальність на тренерові. Він не буде ховатися від журналістів, не буде ховати голову в пісок, не буде випускати когось на поле, бо так треба і так записано.

– І все-таки – як визначити патріотичність гравців? Якщо футболіст не співає гімн і не розмовляє українською, він не може грати в збірній?

– Це видно неозброєним оком – за мовою, ставленням до вболівальників і життя. Ніхто ж не скаже, що Федецький не патріот. Ніхто не заперечить, що Тимощук є патріотом. Незважаючи навіть на те, що в нього були російські сторінки в кар’єрі. Мені зрозуміло, чому він хотів вийти в останньому матчі, але це не Тимощук має визначати.

Можете не сприймати мої слова серйозно, але мова теж має не останнє значення. Якщо людина принаймні розуміє важливість української мови, намагається щось сказати… Наприклад, Євген Левченко. Він давно живе за кордоном, але коли я був прес-секретарем збірної, він завжди намагався зі мною говорити українською. Хоча я від нього цього не вимагав.

– Очевидно, ви проти того, щоб викликати в збірну гравців з чемпіонату Росії?

– Я вже декілька років не займаються спортивною журналістикою, тому не можу зараз надто фахово та професійно оцінити рівень Зінченка – чи підходить він для збірної, чи ні. Очевидно, він не загубився. Але якщо його перший раз викликали в збірну, тільки аби він не дістався москалям, то такий підхід хибний. Людину треба чітко питати – за кого хочеш грати. Якщо є якісь сумніви – «я не знаю, я думаю» – хай думає без нас. Цей принцип має бути однозначним.

Щодо гри в Росії, то я вважаю, що ніде, в тому числі у спорті, не може бути послаблення до людей, які співпрацюють з країною-агресором і окупантом. Якщо вони грають там і заробляють гроші, то вони вважають, що Росія не є нашим ворогом. В такому випадку вони зраджують тих хлопців, які на Донбасі боронять нашу країну. І, відповідно, не мають права грати за збірну.

– Ви ж розумієте, що більшість футболістів банально не задумуються про такі речі. І якщо так підходити до вибору гравців збірної, то доведеться шукати їх десь в Другій лізі.

– У нас люди, які стали патріотами – це самоучки, які хочуть вдосконалюватися, не черпають інформацію із ЗМІ, що зазвичай денаціоналізують і дебілізують країну. Тому претензій до спортсменів, які мають мало часу для самоосвіти, у нас дійсно небагато.

Треба починати зі спортивних шкіл, де разом з фізичною та тактичною підготовкою має бути й ідеологічний вишкіл. Це невід’ємні речі, бо у спорті все вирішує не тільки підготовка. Потрібно позбутися ілюзій, що у нас сильна збірна, яка має постійно вигравати. Ми маємо її будувати з нуля, але будувати системно. В дитячому віці пропагувати національну ідею.

В цьому правильний підхід був у збірної Радянського Союзу, бо туди людей з непевною ідеологічною позицією ніколи не брали. Інша справа, що та держава будувалася на інших принципах та ідеях.

– До натуралізації теж ставитеся негативно?

– Так, і завжди ставився негативно. До речі, коли я був депутатом Верховної ради, намагався боротися не лише з натуралізацією, а й з засиллям іноземних футболістів. Я зареєстрував законопроект про оподаткування зарплат іноземців в залежності від сфери, в якій вони задіяні. Не пам’ятаю точно цифру, але іноземці в українському спорті мали платити серйозні суми.

– І яка його доля?

– Невтішна, бо потужне лобіо в парламенті представляє інтереси футбольних олігархів – Ахметова, Коломойського, Суркіса, на той час, Фірташа, Шуфрича. Для них це було не вигідно. Під виглядом того, що це порушує права людини, його відхилили. Але ми цей закон будемо все рівно лобіювати. Бо деякі люди, що заробляють тут гроші, зовсім не платять податки. Якщо його приймуть, то власники клубів будуть змушені якісніше підбирати легіонерів.

«Всі в ФФУ знали, що я бандерівець»

– Ви називаєте Суркіса олігархом, але ви чотири роки працювали на нього.

– Про Григорія Суркіса як функціонера я можу сказати лише гарні речі. В політиці я його не підтримував, я йому про це казав. Готовий отримати зараз масу критики, але я вважаю, що Суркіс у ФФУ був на своєму місці. Він прийняв правильне рішення, пішовши з політики. І саме його робота в УЄФА сприяє тому, що наша федерація не опинилася на задвірках.

Нещодавно у нас в колі любителів футболу була розмова про те, що Суркіс наче знищив «Динамо», коли його приватизував. На жаль, сучасний футбол не передбачає іншої моделі, окрім тієї, що ним мають опікуватися заможні люди. В Україні це олігархи, закордоном – офіційні мільйонери. Доля «Динамо» могла би бути такою ж, як у київського ЦСКА.

– Зараз ця олігархічна система вбиває наш футбол.

– Треба шукати шляхи до фінансування через меценатів, бізнесменів, крупного капіталу. Звісно, не олігархів, ми з ними намагаємося боротися.

– А як вам працювалося з Блохіним, який на той час був депутатом від компартії?

– Він знав, що я ненавиджу комуняк. Але ми з ним ніколи не говорили на політичні теми, я ніколи його не підтримував у політиці. У футболі нам вистачало глузду, щоб мати нормальні стосунки.

– Невже так легко вдавалося це розмежовувати?

– На той час я ще не займався політикою, хоча в мене завжди була громадянська позиція. Всі в ФФУ знали, що я бандерівець, в них не було жодних претензій до того, що я розмовляю українською, що маю свою політичну позицію, яка відрізняється від їхньої. Я Суркісу казав, що не підтримую його в СДПУ(о), коли він ще активно займався політикою.

– Кажуть, Суркіс був незадоволений вашою участю в Помаранчевій революції.

– Ні, він якраз до цього ставився нормально. А от на ICTV, де я був ведучим, мені заборонили з’являтися в ефірі, адже я дуже жорстко конфліктував з Дмітрієм Кисельовим, нинішнім пропагандистом Путіна. Боялися, що я в ефірі спортивних новин почну говорити про політику.

Коли я з’явився у ФФУ, Блохін дуже негативно відреагував на мене. Він побачив мене по телевізору в перших рядах Майдану і сказав, що це неприйнятно. Після того, як він декілька разів не підняв трубку, я написав відкритого листа Суркісу і сказав, що завжди був націоналістом, підтримую революцію, але у футболі мій вибір ви знаєте. Суркіс мене викликав і сказав: «Слухай, я взагалі не маю жодних претензій до твоїх політичних вподобань. В спорті ми робимо спільну справу». Після цього Блохін до мене зовсім змінив ставлення, побачив, що Суркіс мене підтримує і що з бандерівцями теж можна спілкуватися.

– Який Блохін в роботі?

– Це людина суперечлива. З однієї сторони, це легенда. Але як людина він має дуже важкий характер. Тому спочатку мені було дуже складно. Я не звик, коли людина без причини може почати всіх обкладати жорсткими словами. Можливо, у футбольному колі це було прийнятне, але для мене – ні. Тому я звернувся до нього: «Якщо у вас є претензії по моїй роботі, я готовий їх конструктивно вирішувати. Якщо у вас просто емоції, то проявляйте їх на комусь іншому».

Після цього він змінився, не допускав у спілкуванні зі мною матюків – зрозумів, що я прийшов виконувати свою роботу, а не бігати за ним підносити стільця. Блохін ставиться до людини так, як людина дозволяє до себе ставитися. Якщо масажисти чи тренери дозволяли себе посилати, то він це робив. Коли хтось мав почуття гідності і міг заперечити, він прислухався.

Блохін – дуже емоційний, але за рахунок цього, на мій погляд, збірна тоді й добилася результату. Його, з одного боку, боялися, з іншого – розуміли, що він живе на полі. Він і в політику потрапив, на мій погляд, випадково. Політики часто використовують відомих людей, аби підвищити свій рейтинг. Я прийшов в політику, бо це був свідомий вибір, а для Блохіна робота в парламенті була обтяжливою. Його імідж використали комуністи.

– Випадок, яким Блохін запам’ятався вам найбільше.

– Одне з тренувань у Потсдамі на ЧС-2006. Мені не завжди випадало виходити на ранкові прогулянки збірної, а тут я вийшов. Ми йдемо парком, а Блохін десь відстав. Поруч йде Баль, інші тренери. Тут позаду з’являється Блохін і каже: «Игореша, а ты разве вчера был с нами на прогулке?». А я там не був. Баль хапається за голову: «Гаплик». Блохін тоді каже: «Извини, но нужно таким составом, каким и вчера». Я тоді з розумінням поставився до цих забобон, наступний матч ми виграли, претензій до мене не було.

Ще був один момент. Я на непоганому рівні знаю англійську, але завжди мав комплекси у спілкуванні – коли немає постійного місця спілкування, носіїв мови, то вважаєш, що говориш неправильно. Так от, була у нас прес-конференція перед матчем зі Швейцарією. Організація на ЧС в Німеччині була бездоганною, але в плані перекладачів були проблеми – перекладача нема. Блохін починає говорити російською, а всі декілька десятків зарубіжних журналістів обурюються. Блохін каже: «В мене нема часу. Перекладача нема? То йдіть гуляйте».

Для європейського журналіста таке ставлення неприйнятне, вони починають кричати. А Блохін, як людина, вихована у совєтському дусі, вважає, що з ними треба сваритися. Я намагаюся погасити конфлікт, кажу, що перекладу їм все, але не синхронно. Прес-конференція закінчилася, Блохін пішов, а я намагаюся пояснити цим журналістам, що він говорив. З’являється один мікрофон, п’ять, десять. Кажу: «Друзі, я не даю інтерв’ю, тільки пояснюю, що сказав Блохін». Починаю переповідати його слова, це перетворюється вже на мою прес-конференцію на півгодини. Потім вже вночі сиджу в готелі і на всіх каналах – швейцарських, німецьких, англійських – моє інтерв’ю. Блохін в інтерв’ю навіть не потрапив.

– Взагалі, працювати прес-аташе збірної на чемпіонату світу – це як?

– Це враження на все життя. Ти всередині чемпіонату світу. Мені вдалося вийти на поле, коли наші пробивали пенальті зі швейцарцями. На кожну команду видавали обмежену кількість перепусток в чашу стадіону. Зрозуміло, давали тренерам, масажистам – для прес-секретаря вже не було. Блохін не зміг дивитися серію пенальті і пішов з поля, а я взяв його перепустку.

– Ви багато часу знаходилися всередині команди. Що вас найбільше дивувало у футболістах?

– Багато з них обмежені світом спорту – в них немає інших тем для розмови. З іншої сторони, є такі, з ким цікаво спілкуватися. Той же Левченко, наприклад, грамотна людина, чи Володя Єзерський. А Гусєв, наприклад, був дуже замкнутим, сам собі на умі.

«Канал «Футбол» – це ярмарок марнославства Ахметова»

– У 2008 році в прямому ефірі у вас виникла перепалка з Савіком Шустером, яка потім розійшлася по інтернету.

– Савік Шустер – великий фанат Італії, яка тоді програла, і на той ефір він прийшов з годинним запізненням. А я здавна вболіваю за Іспанію, яка тоді якраз італійців перемогла. Так сталося, що я тоді прийшов у футболці збірної Іспанії, що його ще більше засмутило. Він дійсно тоді говорив несусвітні речі.

Виявилося, він дуже дріб’язкова і злопам’ятна людина. Після того він мене не долюблює і навіть як політика відверто мене ігнорує у своїх програмах. З однієї сторони, тому що я український націоналіст, до яких у нього в принципі упереджене ставлення. Та навіть якщо запрошує до себе свободівця, то каже: «Тільки не Мірошниченка».

– Ви взагалі сприймаєте Савіка Шустера як футбольного журналіста-ведучого?

– У нас сьогодні про футбол може говорить хто хоче – домогосподарки, журналісти, професіонали, експерти, повії…

– Це ви про кого зараз?

– Кажу умовно, але кожен у цьому переліку може себе впізнати. Савік Шустер як шоумен може вести будь-яку програму – і політичну, і спортивну. Футбол – це шоу. Чим більше говорять про нього непрофесіонали, тим ширшу аудиторію вони залучають. Я можу сприймати будь-якого ведучого, якщо він робить рейтинг каналу.

Але проблема в іншому. Коли я приходив у журналістику в кінці 90-х, на кожному каналі була спортивна редакція. Кожна редакція робила не тільки новини по 10-15 хвилин, а й аналітичні програми. Ми робили зі спортсменів зірок. Я пишаюся тим, що я особисто вперше відкрив Василя Ломаченка на юнацькому рівні, коли він ще був нікому невідомим, бо ми показували дитячо-юнацький бокс.

– І що потім?

– А потім я побачив, як цю журналістику почали вбивати. Мій ефір у прайм-тайм з 15 хвилин спочатку зменшився до 12, потім до десяти, семи, а в кінці потім й до трьох хвилин. При цьому, на початку і після завершення випуску йшла реклама алкогольних спонсорів, що було абсурдним.

Але навіть тоді нам вдавалося висвітлювати різні види спорту – баскетбол, волейбол, гандбол. Види спорту, про які зараз навіть не згадують. І мені керівництво каналу почало висловлювати претензії. Вони казали, що ці види спорту не можна висвітлювати, бо за них мають платити гроші. Для мене це було шоком. Ми ж якраз і показуємо, в яких умовах вони тренуються. І вони нам за це точно не заплатять.

Зараз практично всі спортивні канали знищені. «Футбол» існує виключно через забаганку Ахметова прославляти свій «Шахтар» і свої безглузді витрати на легіонерів, а не пропагувати спорт і заробляти на цьому гроші. Це його ярмарок марнославства.

– Ви дивитеся дві футбольні програми на нашому телебаченні?

– Це змагання між Коломойським і Ахметовим – хто розумніший, хто красивіший. Я їх дивлюся, бо хочу знати, що відбувається в українському футболі. Оскільки я вболівальник «Динамо», то мені суб’єктивно здається, що Циганик веде і розповідає краще, бо він більше розповідає про «Динамо».

Важлива проблема нашої журналістики – відсутність в ній професіоналів. Робота в журналістиці оплачується дуже несправедливо. Зарплати в журналістиці дають можливість молодим людям тільки два варіанти – або йти з професії, або займатися халтурою. На зарубіжних каналах ми бачимо поважних коментаторів, ведучих передпенсійного віку, яких всі поважають, яких знає вся країна, які є лідерами громадської думки. У нас таких людей майже нема. Бо людина, яка має сім’ю, не може собі дозволити до пенсійного віку працювати в спортивній журналістиці, адже за ту зарплату, яку олігархи платять журналістам, не можна утримувати сім’ю, почуватися незалежним і спокійним щодо майбутнього.

Тому люди йдуть з професії. Тому у нас непрофесійні журналісти, непрофесійні коментатори. А професіонали або бідні, або працюють закордоном, або змушені ще чимось займатися. Я, будучи спортивним журналістом, займався бізнесом, бо розумів, що моєї зарплати недостатньо, щоб їздити на нормальній машині, створити родину, мати житло. Це, звісно, позначалося на повноті моєї роботи в журналістиці. Але не кожен так може робити.

Андрій Федченков