Я не хочу зараз розбирати гру киян по фрагментах, у цій статті. Тут ви не знайдете якісь тактичні/стратегічні/схематичні моменти поєдинку «Динамо» - «Зоря». Душа кричить, і цей стогін, цей плач заспокоїти дуже важко. Напевно, футбол - це те, чим я живу. І іншого не хочу. З самого дитинства у мене була лише одна улюблена команда, і коли усі навколо захоплювались іншими лігами/командами, я не розумів цієї ейфорії.
Багато хто каже, що патріотом бути почесно. Так, я згоден, проте і дуже важко, адже справжній патріот, як на мене, має не тільки прославляти свій клуб, але і повинен критикувати його. Це не повинно бути бездумно, так ти стаєш популістом, за словами якого нічого не стоїть. Аргументи, факти – ось головна вісь позитивної критики, яка дійсно може йти на користь, якщо до неї прислухаються. І ніяк інакше. А якщо цю критику не чують, пропускають повз вуха… Вибачте, це вже не добре, це шкідництво.
У київському «Динамо» кажуть, що ніякої кризи немає, а просто не вистачає кваліфікованих гравців. Ці слова головного тренера можуть викликати лише подив, адже багато з тих виконавців, які грають у цьому сезоні, були як основними у минулому, так і активно використовувались у системі ротації (Теодорчик у Бельгії випадок особливий. Та й на чемпіонат, де виступає «Андерлехт», подивіться, як команди там грають, скільки забивають). Рівень прогресу виконавців у минулому сезоні – питання інше, але дуже і дуже актуальне та важливе. Здається, жоден з футболістів київського «Динамо» не прогресував, навпаки - регресував чи був період застою у грі, фізичній формі.
Не останнім фактором є й мотивація. Якою вона була два роки поспіль, зрозуміло – виграти чемпіонство, підтвердити свій статус, перемога у Кубку. Суперкубок? Це сприймається більше як показовий поєдинок, а не серйозна демонстрація сили. Звичайно, приємно виграти трофей, однак відштовхуватись від результату цих матчів не варто. Занадто багато експериментів.
Самі для себе дайте відповідь на питання:
«Ти два поспіль рази виграєш чемпіонат України, двічі володар Кубка України, Суперкубок, гарний контракт, виступи у Лізі чемпіонів, все стабільно і добре. Яка мотивація може бути, заради чого ще грати?»
Напевно, хтось з вас відповів: «Ну як за що? Це ж «Динамо», це – престиж, і т.д.» Годі й казати – це дійсно так. Для вас, а футболісти так казати, у більшості, можуть лише на камеру. Підійти і подякувати фанатам за підтримку? До лінії карного майданчика підійду, а далі не хочу (виключення є). Що, ми програли? З центра поплескаю, настрою немає. І це не одноразово, це – системно.
Вийти у мікс-зону поспілкуватись з журналістами? Настрою немає, не хочу, не буду, поїду додому/на базу.
І це далеко не вигадки, а реальність, яка відбувається кожного разу, після кожного з поєдинків. Не те що розпач, розчарування, а нерозуміння: «Чому до нас таке ставлення» чується від багатьох вболівальників/колег-журналістів. Можливо, до цього і звикли вже всі, не так активно акцентують увагу, проте…
Рішенням може слугувати капітальне оновлення складу, продаж тих, хто дійсно засидівся в команді, втратив мотивацію (а Рауль про це казав ще влітку). Молоді хлопці, коли вони з’являються на полі, привносять до гри команди новий подих, рвуть суперника, намагаються довести тренеру свою професійну зрілість, що їм можна довіряти. З психологією у них все добре, маю на увазі тих, кому Ребров довіряє. Їм потрібен час та досвід. Без постійної ігрової практики його не досягнути, не отримати.
Про роботу з вболівальниками розписувати не буду. Усі все й так добре знають, яка вона, у якій формі. На жаль, позитивні рухи якщо і є, то вони занадто мізерні, аби люди знову почали ходити на стадіон. Я все це розписав у своїй минулій статті. Повторюватись не хочу. Окрім того, не треба забувати один момент – ще за радянських часів на «Динамо» ходили не тільки через статус команди, Лобановського, інших «зіркових» гравців, а й тому, що сидячи на трибуні, ти міг бачити на полі у біло-синій футболці з буквою «Д» на серці свого друга дитинства, з яким ви зростали в одному дворі, який є твоїм сусідом і понині. В еру високих цінників, пафосу та мільйонерства – навряд чи таке можливо.
Одного разу мені розповіли цікаву історію про те, як деякими понеділками, інколи ще й у вівторок, керівний склад підприємств (по всій країні) бачив, що обсяги виробництва сильно відрізняються від того, що є в інші дні. Захотіли з’ясувати – що саме змушує погано працювати більшу частину чоловічого персоналу саме в цей період. Все виявилось дуже просто – напередодні їх улюблена футбольна команда програла. Після фіаско відданим вболівальникам нічого не хочеться, адже на душі порожнеча, яку нічим не можна вилікувати, окрім футболу і перемоги.
Та й окрім всього цього, зараз буде чітко зрозуміло: хто дійсно любить футбол і «Динамо», а хто так – женеться за мейнстрімом.
«Мама, я очень болен,
Мама, нас лечат не те врачи.
Те, кто нас заразил этим, врачуют нам раны,
Именно поэтому я неизлечим»
(с) Чиж & Co
Олександр Ушаков
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
