Перша частина інтерв'ю - Сергій Юран: «Динамо» грає гідно, тримає своє ім'я і свою марку»
- У матчі Кубку чемпіонів у сезоні 1991/92 Ви в Лісабоні не просто зіграли, а й оформили дубль у грі з «Динамо». Наскільки важко Вам було в матчі проти своїх колишніх товаришів по команді?
- Емоції від забитого м'яча були стриманими, тому що київське «Динамо» відкрило мені дорогу у великий футбол, можна сказати, відправило у плавання. Важко було й психологічно, й емоційно грати проти клубу, у складі якого провів не один рік. Звичайно, залишаючись професіоналом, я повинен був виходити на поле та віддаватися на сто відсотків. Я сподівався, що вболівальники мене зрозуміють. Було важко, але я виконував свою роботу, адже в мене був контракт із «Бенфікою». Все ж таки переборов себе, намагався стримувати емоції. Ми тоді обіграли київське «Динамо», й після матчу на душі було важко, все ж таки там у мене й колишні партнери, й тренери, з якими я працював, – Анатолій Пузач, Віктор Колотов, царство їм небесне. Хоча вони-то саме точно розуміли, що я повинен був грати, це мій обов'язок. Після фінального свистка ми подякували один одному за гру.
- Ви перейшли до «Бенфіки» в 1991-му році, зігравши не так багато в чемпіонаті СРСР за київське «Динамо» (18 матчів, шість голів). Як відбувся цей перехід?
- Я взагалі міг перейти до «Ліверпуля», й уже повинен був летіти на підписання контракту до Англії. Але, наскільки мені відомо, в останній момент «Бенфіка» запропонувала більшу суму за трансфер. Усе змінилося буквально за кілька днів.
- Тобто клуб, за який грати, обирали не Ви особисто?
- Звичайно, адже ми ще жили в Радянському Союзі. Це зараз футболіст може сам вирішувати, залишитися йому чи переходити до іншого клубу, а тоді за нас приймали всі рішення. У підсумку я прилетів до Лісабону, підписав контракт. Хоча я не шкодую, тому що і «Ліверпуль», і «Бенфіка» – клуби з великими іменами, багатою історією. Все одно я був задоволений, що такі клуби цікавилися моєю грою, й тим, що опинився у «Бенфіці».
- Уболівальникам «Динамо» запам'яталася Ваша яскрава гра в повторному поєдинку Кубку Кубків УЄФА 1991 року проти «Барселони». Чи не тоді на Вашу гру звернули увагу серйозні європейські клуби?
- Зіграти внічию з «Барселоною» на її полі дорогого варте. До того ж, я забив гол, мав можливість забити ще один. Знаю точно, що в Європі гравця, якого хочуть запросити, зазвичай «ведуть» як мінімум півроку та стежать за тим, як він грає й за свою національну збірну, й у чемпіонаті країни. Але, звичайно, гра з такою командою, як «Барселона» – це показник, це хороша перевірка, можливість побачити потенційного новачка у справі. Можливо, дійсно, цей матч був одним із визначальних для прийняття рішення запросити мене.
- Якими Вам загалом запам'яталися роки, проведені в київському «Динамо»?
- Можу сказати лише слова подяки. Пройти школу київського «Динамо», яким керує Валерій Лобановський, не кожному дано, адже до «Динамо» запрошують далеко не всіх. У мене залишилися найкращі враження. Хотілося би подякувати динамівським тренерам за все, що вони для мене зробили, але, на жаль, ані Валерія Васильовича, ані Віктора Михайловича Колотова, ані Анатолія Кириловича Пузача немає в живих. Ці люди зробили багато чого в моєму становленні – й у той час, коли я був у дублі та моїм тренером був Віктор Колотов, і вже потім, коли я перейшов до першої команди до Валерія Лобановського. Ми багато спілкувалися й із Анатолієм Кириловичем Пузачем.
Також хочу сказати велике «дякую» лікарю Володимиру Малюті, навіть не знаю, чи працює він досі у клубі. Після важкої травми він займався моїм відновленням, і якби не він, то ще питання, заграв би я чи ні. Після операції моя подальша кар'єра залежала від нього.
- Команди київського «Динамо» завжди працювали за єдиною системою підготовки, особливо за керівництва Валерія Васильовича Лобановського. Чи легко Вам дався перехід до першої команди?
- Філософія була одна й у дублюючому складі, й у першій команді, тренувальний процес був схожим. В основній команді відрізнялися навантаження, все ж таки в дублі були 16-ти та 17-річні хлопці. У зв'язку з цим у дублі навантаження давалися диференційовано. У той же час у першій команді вони були позамежними, й у цьому плані перший місяць мені було важкувато.
Пам'ятаю, Олександр Заваров навіть сміявся з мене, коли побачив, що я, молодий здоровий хлопець, сів на ліжко та не міг помитися в душі. Він мені тоді сказав: «Нічого, місяць-другий – і звикнеш, все буде гаразд».
Багато чрго залежало від характеру футболістів. Усі, хто грали в київському «Динамо» та пройшли динамівську школу, – це люди з характером та позамежним бажанням грати у футбол.
- З ким із тієї команди Ви, як і раніше, дружні або принаймні підтримуєте зв'язок?
- З Ахріком Цвейбою ми трохи більше бачимося, ніж з іншими, оскільки він, як і я, мешкає в Москві. З іншими хлопцями, з якими тоді грали, на жаль, практично не бачимося. Звичайно, шкода, що з багатьма втратили зв'язок, але у кожного своє життя, робота, зрозуміло, що у всіх дуже мало часу на зустрічі. Тим не менше, я вболівав та вболіваю за «Динамо», завжди бажаю успіхів київському клубу, — сказав Юран в інтерв'ю офіційному сайті ФК «Динамо» Київ.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
