Італійський кальчо абсолютно унікальний і не схожий ні на що - ані на Fussball, ані на Soccer, ані на Jalgpall, ані на Nogomet. Саме тому навіть у найгірші часи зберігає величезну армію відданих уболівальників, які ставляться до будь-якого матчу ліги ніби до фіналу Чемпіонату Світу. Його люблять або ненавидять, його неможливо ігнорувати. Його обирають івуарійські юнаки (Франк Кессі) для тактичної підготовки і навчання жорсткій боротьбі. У ньому щасливий бразилець, який залишив таку дірку в самій «Барселоні», що й зараз міг би туди повернутися зі щитом (Даніель Алвес). Його ненавидять голландці за «огидне штовхання в центрі поля і надію на стандартні положення» (Франк Де Бур). І поважають голландці за те, що «кальчо - це політика, в той час, як в Голландії найяскравіший матч закінчується після 90-та хвилин» (захисник «Лаціо» Уеслі Худт). Де ще молодий гравець, який не має жодного відношення до Італії, здатний заявити, що відмовив «Ювентусу», оскільки вболіває за «Мілан»? Де ще тренери заявляють, що ніколи не тренуватимуть певні клуби (Карло Анчелотті)? І порушують таку обіцянку (Сініша Міхайловіч), при цьому залишаючись улюбленцем вболівальників одного ворога і заслуживши повагу фанів іншого. Де мало не про кожного гравця, тренера і навіть президента клубів відомо, за який клуб вони вболівають? Де вболівання гравця «Торіно» Андреа Белотті за «Мілан», тренера «Лаціо» Стефано Піолі за «Інтер» і президента «Сассуоло» Джорджо Скуїнці за «Ювентус» зазвичай нікому не заважає? І де гравці десятками приймають рішення про перехід грунтуючись саме на дитячій любові, а не на чомусь іншому? Де ще є Франческо Тотті, Даніеле Де Россі, які презирливо відмовляються від «реалів» і «манчестер юнайтед», мріючи померти в «Ромі»? А 35-річний чоловік радіє як дитина, дебютуючи за команду, за яку вболівав з дитинства (Крістіан Пуджоні)?
Ненавидіти стильно
Унікальному футболу - унікальне дербі. Довга роздробленість Італії залишила величезний відбиток і на сучасному футболі. Протиріччя між Північчю та Півднем, Венецією та Генуєю, гвельфами та гібеллінами, фашистами та комуністами - все це створює численні дербі. Дербі Маяка, Тоскани, Емілії-Романьї, Апулії, Калабрії, Сонячні, Цегляні, Давньогрецькі... Але серед них, та й серед всіх світових, окремо стоїть Дербі Маленької Мадонни. Так, Генуезьке дербі запекліше і «триває весь рік» (Джанлука Віаллі). Так, Римське більш непримеренне, політичне, вороже. А Сіцілійське - більш брутальне. Проте Міланське - найстильніше, як і личить найстильнішому місті планети (Париж, заспокойтеся)). Тут у гравців, які перейшли з клубу в клуб, не кидають свинячих голів. В крайньому випадку - мотоцикли))) Тут гравці, які перейшли з клубу в клуб, не дозволяють собі провокувати вболівальників колишньої команди (Антоніос Нікополідіс). Тут не обстрілюють автобуси найлютішого ворога («Галатасарай»). І не питають про віросповідання нових гравців (як в «Селтік» та «Рейнджерс»). Так, тут люто ненавидять ворога і палко бажають перемогти. Однак ненавидять стильно, яскраво, рідко дозволяючи собі бійки або обстріли воротарів суперника фаєрами, та й то хіба що в півфіналі Ліги Чемпіонів.
Одна з причин цього в тому, що над головним дербі країни завжди нависає тінь найуспішнішої її команди, яка в цьому дербі не бере участь. Заздрощі та ненависть до «Ювентуса» іноді й об'єднує міланські команди, народжуючи, наприклад, фото з Паоло Мальдіні, Хав'єром Занетті і футбольним арбітром з відповідними підписами «легенда «Мілана», «легенда «Інтера», «легенда» Ювентуса». Втім, головна причина - в тому, що долі обох клубів так тісно переплетені, що причин для ненависті, крім суто футбольної, вже не залишилося. На відміну від інших дербі - політичних, релігійних, суспільних. Так, «Інтер» начебто команда буржуазії, правих, з ультраправими фанатськими фірмами, які в «Свинцеві 70-ті» брали активну участь в заборонених організаціях, які вважалися фашистськими. А «Мілан» - нібито команда робітничого класу з назвами фанатських фірм на зразок «Червоно-чорної бригади». Але ж командою «правих» десятки років володіла родина Моратті, відома лівими поглядами. А командою «лівих» - Сільвіо Берлусконі, найвідоміший консерватор Італії.
Так, «Інтернаціонале» був організований і названий так вихідцями з «Мілана», які протестували проти недопущення в «Мілан» іноземців. Але ж заборона ця давно скасована, та й сама назва клубу (англійська, а не італійська «МіланО») доводить абсурдність такої заборони. А фашист Муссоліні переслідував саме «правий» «Інтер», змусивши його змінити назву. Додає «переплетень» і спільний стадіон, який, щоправда, клуби називають по-різному. А тепер і зовсім їх не розрізниш, оскільки «Інтер» останніми роками продали двічі, а «Мілан» намагалися продати двічі. І обидва придбали («Мілан» ще не остаточно) китайські бізнесмени, та й в керівництві «россонері» нині Марко Фассоне та Массімо Мірабеллі, які перейшли прямо з «нерадзуррі». Що викликає роздратування вболівальників перших і призводить до кумедної ситуації, в якій обидві команди бажають трансфери одних і тих же гравців. Ще б пак, напрацювання-то у Мірабеллі ті ж, що і у його вчорашнього боса П'єро Аузіліо.
Тому й так спокійно сприймаються переходи гравців між клубами. Два десятки гравців переходили з клубу в клуб безпосередньо, ще два - через інші клуби. Також унікально для великих дербі. І Роберто Баджо залишився улюбленцем вболівальників обох клубів. І десятирічний Маттіа Де Шильйо, вболівальник «Мілана», йде на тести чомусь в «Інтер», і лише після непроходу їх виростає в віце-капітана «россонері». І Джузеппе Барезі став легендою «Інтера», а його брат Франко, забракований «нерадзуррі», - «Мілана».
І до вболівальника «Інтера» Андреа Пірло, якого не сприйняли в улюбленій команді і який в підсумку став легендою «Мілана», вже немає ненависті в жодному куточку «Джузеппе Меацца». До речі, і те, що «Інтер» називає стадіон ім'ям свого легендарного гравця, а «Мілан» - ні - теж особливий колорит цього дербі. Тим більше, що Меацца не лише грав і за «Мілан», але і перейшов туди після того, як був викинутий «Інтером».
Філософ проти пожежника
Останнє п'ятиліття обох клубів було невдалим. Восьмі-дев'яті місця, постійні зміни тренерів і гравців, причому такого рівня досвіду і компетентності, які раніше б і не мріяли грати в одній з цих команд. Бардак в керівництві «Інтера» з трьох (чотирьох-, п'яти-) головим керівництвом. Відхід Сільвіо Берлусконі від справ останніми роками, незрозумілі трансфери Адріано Галліані і сварки його з іншим віце-президентом і донькою Сільвіо Барбарою. Немає сумнівів, що обидва клуби «заслужили» всі свої проблеми і невдачі.
Тож що ми можемо побачити сьогодні від «червоно-чорних» і «чорно-синіх»? Після серії з семи поспіль неякісних дербі від обох команд (з вісьмома голами), перерваної лише яскравою перемогою «Мілана» в січні? «Інтер» продовжує лихоманити, прийшов третій тренер протягом трьох місяців, конфлікти гравців з попереднім тренером і з вболівальниками все ще не вщухли, дуже талановиті, але вікові гравці з складним характером з усіх кутків світу не знаходять командну швидкість, пристрасть і взаємопорозуміння. Занадто захоплюючись банальними прострілами/навісами (40-50 протягом 90-та хвилин) на самотнього Мауро Ікарді. Не знаходячи місце архітектору Еверу Банегі. І вкрай невдало задіюючи молодих. Втім, на хвилі ентузіазму після приходу нового тренера, завдяки спокою і тактичній грамотності Стефано Піолі, з яким гравці вже почуваються вільніше (можливо, Ікарді і має рацію, кажучи, що об'єднати цей «Інтернаціонал» може лише досвідчений італієць), «нерадзуррі» здатні на більше.
З іншого боку, в «Мілані» раптом стався прорив надзвичайно талановитої італійської молоді в особах Алессіо Романьйолі, Томаса Локателлі, Джанлуїджі Доннарумми, Маттіа Де Шильйо, спостерігається чітке прагнення володіти м'ячем і відмінне використання дальніх ударів (сім забитих, більше третини командних і перше місце ліги за ударами, голами здалеку і їх відсотками з величезної перевагою). А тихий спокійний «філософ» Вінченцо Монтелла якимось дивом захищає підопічних від всіх скандалів навколо клубу. Проте молодь нестабільна, лава запасних коротка, відчувається, що запас міцності у команди невеликий і їй також не вистачає тактичної варіативності і присутності в штрафному суперника (більше ударів здалеку - значить, рідше вдається заходити в штрафний). Тож не слід звертати увагу на різницю в набраних очках і позиціях команд. Тим більше, що в цьому дербі ніколи немає фаворита.
Отже, хто ж виграє? Молодість або досвід? Зіграність команди або настрій після приходу нового тренера? Майбутні зірки або нинішні? Тренер-філософ або тренер-пожежник? Кроси або дальні удари? Дізнаємося сьогодні пізно ввечері. Нехай лише буде яскрава гра. І нехай переможе... моя команда. Адже в Італії нейтральних немає.
Леон Вургафт
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
