Історичні події, а того, що призначення Лобановського керівником «Динамо» було історичним, нині ніхто вже не заперечить, сприймаються наступними поколіннями як такі, яких не могло не бути. Насправді ж настання історичної події чи навпаки, її відсутність, зазвичай визначає незначна й зовсім непомітна дрібниця. Саме так склалося з приходом до динамівського керма зовсім юного, як тепер здається, Валерія Лобановського.
Історія цього призначення має дві версії: офіційну, яка добре всім відома, і неофіційну, що нині вимальовується, проступаючи через десятиліття, через свідчення людей, які можуть тепер розповісти якщо не всю, то майже всю правду щодо подій 1973 року.
Розпочати варто з того, що київське «Динамо» було на той час єдиною футбольною командою СРСР, у якій високий потенціал футболістів і тренерів помножувався на майже необмежені можливості тодішнього керівника Української Радянської Соціалістичної Республіки Володимира Щербицького. У Москві на той час було чотири футбольні команди, які боролися між собою, тоді як керівник СРСР Леонід Брежнєв був не футбольним, як Щербицький, а хокейним уболівальником. Інші ж місцеві керівники, може, і хотіли б зробити в себе потужну футбольну команду, але не мали потрібних для цього футболістів та тренерів.
У Києві на той час усе це було. За десять років після свого першого чемпіонства «Динамо» стало командою високого класу, беззаперечним лідером радянського футболу, чому сприяла насамперед тренерська робота незабутнього Віктора Маслова. Ще один росіянин Олександр Севідов, який замінив Маслова на початку 1971 року, хоч і привів «Динамо» до чемпіонства в 1971 році, але не дав команді поштовху до подальшого розвитку. Маючи практично необмежені можливості для комплектування команди, Севідов, як це тепер зрозуміло, не зробив «Динамо» найсильнішим.
1972 року динамівці віддали чемпіонський титул луганській «Зорі», за яку виступало кілька динамівців, що «не підійшли» свого часу Олександру Севідову. Чемпіонат 1973 року «Динамо» розпочало з поразки від єреванського «Арарата» з рахунком 1:3. Натхненні цією перемогою вірменські футболісти під керівництвом відомого на той час тренера Симоняна зробили все, аби залишитися серед претендентів на чемпіонство.
Кульмінація настала за три тури до фінішу турніру, коли кількість очок у «Динамо» й «Арарата» була рівною й команди ділили між собою перше-друге місце. Саме тоді, 10 жовтня 1973 року, вони зустрілись у фіналі Кубка СРСР. Досвідчені кияни повели в рахунку, реалізувавши одинадцятиметровий, і за кілька хвилин до фінального свистка зробили дві заміни, аби дати можливість двом резервістам стати «володарями Кубка СРСР». До перемоги не вистачило буквально однієї хвилини: «Арарат» зрівняв рахунок. У додатковий час деморалізовані кияни пропустили вдруге й програли. Отримане потрясіння було настільки великим, що вже в наступному матчі чемпіонату «Динамо» втратило очки й відкрило «Арарату» шлях до його першого й останнього в історії «золотого дубля».
Саме після цього Олександра Севідова було звільнено, а на його місце призначено Валерія Лобановського, до якого за кілька місяців приєднався Олег Базилевич. Обидва тренери перед цим відзначились успішною роботою на чолі «Дніпра» та «Шахтаря» відповідно, тож переведення їх на роботу до Києва було в ті часи «справою техніки».
Приблизно так виглядає офіційна версія приходу Лобановського до керівництва «Динамо». Насправді все було не зовсім так. Як свідчать одкровення людей, що опікувалися «Динамо» по партійно-адміністративній лінії, та окремих гравців того часу, які стали відомі відносно нещодавно, заміну Олександрові Севідову найвище керівництво Української РСР почало шукати відразу після сезону 1972 року. За різними версіями, серед кандидатів були, зокрема, московські фахівці Костянтин Бесков та Гаврило Качалін. Але головним кандидатом на посаду тренера «Динамо» вже навесні 1973 року став Валерій Лобановський, який спочатку сенсаційно вивів «Дніпро» до вищої ліги, а потім підняв цю команду у верхню частину турнірної таблиці, що тепер би називали «зоною УЄФА», посівши шосте місце серед шістнадцяти команд вищої футбольної ліги СРСР.
Такі успіхи тренера-початківця не могли пройти повз увагу як спортивного керівництва, так і «головного вболівальника» динамівців в особі Володимира Щербицького. Є незаперечні свідчення того, що вже влітку 1973 року Лобановський знав, що очолить «Динамо», і ретельно до цього готувався. Зокрема, він підбирав футболістів, які могли б підсилити команду. І Анатолій Шепель, що грав тоді за «Чорноморець», і Володимир Онищенко, що виступав у складі «Зорі», і ще декілька футболістів отримали запрошення перейти до «Динамо» саме від Лобановського, який формально ще очолював «Дніпро».
Зрозуміло, що звільнити Олександра Севідова посеред сезону, упродовж якого «Динамо» боролося за перше місце в чемпіонаті, було нереально навіть у ті часи повної сваволі партійного керівництва. Занадто високим був авторитет московського тренера, занадто великими – заслуги. Але всі тоді бачили, що команда не прогресує, і розуміли, що звільнення тренера є лише питанням часу. Потрібен був привід, яким і стала несподівана поразка в Москві від «Арарата» у фіналі Кубка СРСР.
Олександру Севідову було запропоновано написати заяву про звільнення відразу після прибуття літака в київський аеропорт. Тренер відмовився. Довелося скликати колегію спорткомітету. Лише 28 жовтня Лобановський був представлений команді перед передостанньою грою чемпіонату з алма-атинським «Кайратом». 3 листопада з’явився наказ № 97 Міністерства внутрішніх справ СРСР по Україні та Молдові про призначення Лобановського «старшим тренером футбольной команды мастеров высшей лиги при УВВ МВД СССР по УССР и МССР (по вольному найму)».
Ніхто не знає, як би все склалося, коли б єреванець Левон Іштоян схибив і не забив у ворота «Динамо» на передостанній хвилині кубкового фіналу 1973 року. Можливо, Олександр Севідов залишився б на своїй посаді ще на певний час… Але все це вже історія, яка свідчить про те, що «Динамо» під керівництвом Валерія Лобановського (1974 – 1982, 1984 – 1990, 1997 – 2002) здобуло більшу частину своїх перемог, піднявшись до рівня провідних клубів Європи та світу. Це була та сама «ера Лобановського», яку динамівські вболівальники завжди згадуватимуть із гордістю та вдячністю великому тренеру.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
