Серед видатних центральних захисників «Динамо» різних часів ім’я Стефана Решка посідає одне з визначних місць: саме за його участі 1975 року були здобуті найвизначніші перемоги в історії команди. Цей гравець належить до числа представників Закарпаття, успіхи яких золотими літерами вписані в історію українського футболу. Народився Стефан Решко 24 березня 1947 року в селі Ключарки тоді вже Мукачівського району Закарпатської області Радянського Союзу в сім’ї колгоспників (батько – інвалід І-ї групи).
Хлопець, який буквально марив футболом, учився в Ужгородському художньо-ремісничому профтехучилищі побуту, і саме там почалася його футбольна кар’єра. Якраз тоді формувалася футбольна збірна профтехосвіти УРСР, і Стефан був запрошений до неї. На здібного юнака звернули увагу тренери ужгородського «Спартака», які запросили його до своєї футбольної школи. Навчаючись у ній (перший тренер – Василь Федак), Стефан працював на меблевому комбінаті аж до 1965 року, коли дебютував у складі ужгородської команди (перші тренери – Михайло Михалина та Василь Гажо). Наступного 1966 року Стефан Решко подав документи для вступу на заочне відділення біологічного факультету до Ужгородського університету. Але на нього очікувала військова «служба» у львівському СКА, де вже розраховували на молодого гравця.
«Служити» у Львові перспективний гравець чомусь не схотів, тому сів на поїзд та подався до свого земляка Яноша Габовди, який тоді грав у вінницькому «Локомотиві» – на той час провідній команді центральної України, звідки був прямий шлях до київського «Динамо». Аби зарахувати юнака до команди та зробити його студентом місцевого педінституту, звідки не брали до армії, знадобилося менше доби. Стефан виправдав надії і сезон 1968 року розпочав у ранзі капітана «Локомотива».
Проте очікуваного запрошення до Києва не було. У зірковому «Динамо» тренера Маслова було кому грати в центрі захисту. Тому свій шлях у вищій лізі Стефан Решко розпочав із одеського «Чорноморця». Одесити так поспішали отримати футболіста, що порушили регламент.
У ті часи не було нинішньої свободи слова – усі газети контролювалися правлячою комуністичною партією. Але парадокс: публікації в «підневільних» газетах тих часів мали набагато більший ефект, ніж статті в нинішніх «вільних» ЗМІ. Коротше кажучи, історія з переходом Решка з Вінниці до Одеси потрапила до газет, і, як наслідок, йому довелося пропустити значну частину сезону. Скандал «зам’яли» лише восени, тож Стефан зіграв за «Чорноморець» лише вісім матчів.
Визнання прийшло до закарпатського футболіста вже наступного року, коли він потрапив до списку найкращих гравців УРСР. Решка запросили до «олімпійської» та «молодіжної» збірних СРСР, а в сезоні 1970 року він уже був капітаном «Чорноморця».
Саме цього року на київське «Динамо» очікувало небувале приниження: визнаний лідер всесоюзного футболу посів лише шосте місце в чемпіонаті, що призвело до звільнення тренера Віктора Маслова, услід за яким команду почали залишати гравці «золотого» складу 60-х років. Новий наставник Олександр Севідов, за порадою місцевих фахівців, не просто запросив Стефана Решка з «Чорноморця» до «Динамо», а відразу й «назавжди» надав йому місце в стартовому складі, у тому самому, який повернув до Києва титул чемпіона СРСР і зробив це багато в чому завдяки надійному захисту.
Валерій Лобановський та Олег Базилевич, що очолили «Динамо» наприкінці 1973 року після звільнення Олександра Севідова, продовжували довіряти надійному захиснику із Закарпаття, і той разом із командою за цю довіру сповна віддячив: про виступи динамівців тих часів за клуб і збірну СРСР (у повному складі) вже складено легенди, написані книжки та зняті кінофільми.
Зірковий час Стефана Решка, як і всіх його партнерів по команді, настав восени 1975 року. У матчі за Суперкубок УЄФА йому було доручено опікати самого Герда Мюллера, і він із честю вийшов переможцем у цьому двобої. Потім Решко згадував, як після першого матчу Мюллер підійшов до нього, потиснув руку й сказав: «Сьогодні ти був сильніший за мене». На одному фото з журналу «Кіккер» зображена боротьба в штрафному майданчику «Динамо»: Мюллер сидить на газоні, поряд – Решко з м’ячем. Підпис під знімком: «Стопер Решко посадив на п’яту точку Мюллера, а «Динамо» – «Баварію»!»
Другий матч у Києві динамівці не мали права програти. Ось як про це розповідає сам Решко: «Перед грою нам таку накачку провели, що будь здоров! У 1975-му якраз 30-річчя перемоги в Другій світовій святкували. Нам постійно нагадували, що Адольф Гітлер починав свою діяльність саме в Мюнхені, відповідно програти не маємо права. Повідомлялося, що через райкоми на матч запросять тисячі учасників війни. Політичну складову до цього матчу приплели найсильнішу. До речі, керівники мюнхенської мерії тоді теж приїхали. Але перемогли ми впевнено. Не сказав би, що виграли в одні ворота, але перевага відчувалася».
Після матчів за Суперкубок про Решка казали: «Туди, де німці грають ногами, Решко лізе головою». Закінчив він грати у футбол саме через своє постійне бажання відбити м’яч головою там, де всі грають ногами. Сталося це у фіналі Кубка СРСР 1978 року: Решко хотів вибити м’яч головою, а його молодий партнер Балтача вже бив по ньому ногою. Струс мозку, заміна – і більше він на полі не з’явився. Ніколи.
На той час Стефан Решко провів 200 матчів за «Динамо». Усі почесні титули, кубки та медалі, які лише можна було виграти, уже здобув. Він завершив кар’єру в 31 рік, і разом із ним завершилася історія «золотої» команди 1975 року.
Ще виступаючи за «Динамо», Стефан Решко вчився в Київській вищій школі міліції, яку закінчив через рік після завершення футбольної кар’єри, отримавши звання старшого лейтенанта міліції. Після закінчення навчання був зарахований на посаду викладача кафедри фізичного виховання цього навчального закладу, пройшовши в наступні роки шлях до завідувача кафедри бойової та фізичної підготовки Національної академії внутрішніх справ України, як тепер зветься цей заклад. У званні полковника та зі званням професора Стефан Решко й нині працює на цій кафедрі. Він є одним зі співавторів навчального посібника «Основи спеціальної фізпідготовки працівників органів внутрішніх справ».
У вільний від викладацької роботи час Стефан Решко працював у Федерації футболу України: був членом Ради Федерації, головою Комітету з питань безпеки проведення змагань і справедливої гри Федерації футболу України. І сьогодні він є одним із найбільших авторитетів у вітчизняному футболі.
Мало хто знає, що за віросповіданням Стефан Решко – баптист, що, як не дивно, ніколи не заважало його футбольній та післяфутбольній кар’єрі, а можливо, і навпаки – релігійні переконання допомагали йому в житті. У нього троє дітей – дочка й сини: Стефан (грав у юнацькій команді «Динамо» Київ) та Євген. Нині вже є дві онуки та онук Антон.
Стефан Михайлович Решко – заслужений працівник фізичної культури й спорту України. Нагороджений 2004 року орденом України «За заслуги» ІІІ ступеня у зв’язку зі 110-річчям українського футболу та 2015 року – «За заслуги» ІІ ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток і популяризацію вітчизняного футболу, підготовку молодих футболістів, піднесення міжнародного спортивного престижу України.
На честь його 50-річчя в Києві 1998 року був проведений футбольний турнір, а з 2015 року Федерацією футболу Києва проводиться щорічний турнір аматорських команд міста на Кубок Стефана Решка.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
