Перша частина інтерв'ю: «Я 40 років перебував під прицілом КДБ – мої родичі воювали в УПА»
Маркевич обережно здає назад і ми виїжджаємо з родинного обійстя на вулицю. Show must go on, тому прямуємо у центр Винників. Запитую Мирона Богдановича про успіхи його старшого сина – Остапа, який вже понад рік працює в Іспанії. «Якраз через кілька днів поїду до нього, – відповідає Маркевич. – Остап – помічник головного тренера «Вільяреала» U-20. Вони грають у третій лізі. Я хочу, щоб він придивився і навчився саме в Іспанії. Іспанія – це футбольний еталон».
По лівий бік проминаємо старовинний храм – Костел Вознесіння Пресвятої Богородиці, збудований у XVIII столітті. У Богдановича вже є цікава історія, пов’язана із цим місцем. Навіть дві!
– Колись ця церква тут була одна. У дитинстві стався такий випадок… Я назбирав багато радянських значків – «За победу над Берлином» і тому подібне. Начепив собі на светр. Бабця бере мене до церкви. Поверх светра накинула на мене пальто – вона не бачила, в чому я йду. У церкві постояв – стало душно. Я розстібнув і скинув пальто. Тут бабки як заверещать: «Комуніста прийшов!» Бабця мене за шкірку і до хати: «Ти що таке робиш?»
– Отакої…
– Свого часу в тому костелі існував військовий об’єкт. Зберігалися снаряди, територію по периметру обходив вартовий. А на кожному куті висіли «динамки». Ми чекали, поки він пройде, вибігали з лісу, виривали їх і втікали. Одного разу вартовий помітив і як дав по нас автоматну чергу! Нам вдалося накивати п’ятами. Потім приїхала міліція. Нас виявили. От тільки не пам’ятаю, чим усе закінчилося.
– Ви грали із вогнем, Мироне Богдановичу…
– А он – тютюнова фабрика, – показує Маркевич на споруду з правого борту. – Мій батько тут тренував команду, яка називалася «Харчовик». Вони стали чемпіоном області і грали перехідний матч із Дрогобичем за вихід у Клас «Б». У комуністичні часи Дрогобич був обласним центром, тож надійшла вказівка, що обласна команда в жодному випадку не повинна програти. Винники змушені були поступитися. Пізніше батько тренував дітей – виграли чемпіонат області. У його команді тоді грали Поточняк і Покора. Згодом їх забрали в «Карпати».
«Можемо поїхати в Чишки. Я вам покажу школу, у якій працював», – зненацька пропонує Маркевич. Ми охоче погоджуємося. Автомобіль покидає межі Винник і долає трасою близько 6 кілометрів. Хоча навпростець до села – куди ближче.
– Я вже розповідав, що мене не пропустили в інститут фізкультури. Тож я пішов працювати в Чишки. Добре, що все так сталося, бо через два роки поїхав до Луцька грати у футбол. То була Друга ліга, коліно мене до того часу трішки відпустило. Пограв ще два роки, а далі звільнилося місце у футбольній школі «Карпат». Мене взяли на роботу до Львова, я тренував дітей 1965 року народження. Ще через два роки ми посіли третє місце в Радянському Союзі серед СДЮШОР – фінал проходив у Єревані.
А в Луцьку, до речі, я був граючим тренером. Це пізніше посприяло моєму потраплянню в Москву – у Вищу школу тренерів. До сьогоднішнього дня я не знаю, як мене туди пропустили. ВШТ функціонував при ЦК партії, а я був безпартійний. Напевно, поталанило, бо Володя Булгаков закінчив ту школу і дав мені дуже хорошу характеристику. Було досить легко, бо я вже мав тренерську практику у команді майстрів. Школу закінчив «на відмінно». А у 1984-му звільнилося місце головного тренера в Луцьку.
– Там ви працювали із Кварцяним…
– Так, я взяв Кварцяного до себе помічником. Приємно, що не помилився у своєму виборі. Погляньте, скільки років завдяки Кварцяному на Волині є футбол. Досі залишаємося із Віталієм хорошими колегами. У тренерській роботі буває всяке. Але я намагаюся залишати тільки хороше – на дріб’язки не звертаю увагу.
«Хороші були роки у Чишківській школі, 1976-77-й»,– додає Маркевич, повертаючи в село і передчуваючи зустріч із минулим.
– Раніше не було так багато машин. Раз на день – о 7-й ранку – сюди зі Львова йшов автобус. Потрібно було прокидатися о 6-й, щоб встигнути. О 3-4-й годині дня він повертався в зворотному напрямку. Я одразу набрав дитячу групу і тренував її у Винниках. Пробігав до Винник 4 кілометри по прямій і проводив там заняття. Плюс – грав у футбол з хлопцями, а з дівчатами – в баскетбол. Активність і постійний рух посприяли тому, що травма мене вже не турбувала. Приїхав у Луцьк і був готовий продовжувати на професіональному рівні.
– Короткий період у «дублі» львівських «Карпат». Чому не вдалося заграти?
– Мене взяли разом із Романом Риф’яком і Степаном Крупеєм, вихованцем винниківського футболу. Ми потрапили у той час, коли в «Карпатах» існувала «атомна» команда, яка здобула Кубок СРСР. Тренер Ернест Юст вже в той час прищепив схему 4-3-3. Виділялися швидкі фланги. Пригадую, до атаки дуже активно підключалися крайні захисники. Таке можна було побачити в київському «Динамо» і от у «Карпатах».
Два роки я грав за «дубль», ми посіли третє місце в Союзі. Пізніше виступав за львівський СКА, а згодом поїхав в Орджонікідзе, де отримав серйозну травму. Тоді не міг навіть подумати про те, що колись стану головним тренером «Карпат». Очолити команду для мене було почесно, хоча тут дуже непросто працювати. За рік змінюється по 3-4 тренери. Я не був винятком. Але мене звільняли, а потім повертали. Я чотири рази повертався до Львова. Загалом працював тут 7 років. Найкращий період – сезон 1997/98, коли «Карпати» мали серйозних спонсорів, а губернатором був Михайло Васильович Гладій. Вони дали мені можливість зробити серйозну команду.
– Ви дійсно відчували, що «Карпати» могли зрівнятися із флагманом – київським «Динамо»?
– Так. То був класний колектив. Нам вдалося майже нереальне – тричі обіграти «Динамо», одну з найкращих команд Європи. На жаль, Кірпу і Гладія забрали в Київ, команду розпродали, тому я поїхав у Запоріжжя. Ай, не хочу згадувати…
Не наполягаю. Тим паче, ми вже приїхали. На горбочку – стара двоповерхова споруда, побілена набіло. Збоку – благенький паркан із виламаними дошками. У високих кронах шумить вітер. Тут досі функціонує Чишківська загальноосвітня школа. Мирон Богданович оглядає територію і зупиняється для кількох кадрів. Значно більший ентузіазм у тренера викликає футбольне поле, яке розташоване через дорогу – прямо навпроти школи.
– Була ситуація, що я привіз свій «Металіст» до Львова, а нам ніде не давали поля, – пригадує Маркевич. – Тоді ми приїхали сюди, ось тут зупинився автобус. І Тайсон, і Марлос, і Соса – всі вони вийшли з отакими очима! (Сміється). Подивитися на «Металіст» збіглося все село. Я команді розповів, що працював у цій школі. Вони взагалі дуже любили Львів. Ми жили в готелі «Дністер», тож футболісти часто бували в Соборі святого Юра, обійшли всі старовинні церкви, костели.
Повертаємося у салон чорного кросовера. На несподіваних гостей із неприхованою допитливістю дивляться кілька мешканців села, які під парасолями очікують на маршрутку. Тренера, звісно ж, тут впізнали.
– Популярність вам не набридає?
– Ні-і-і. Хтось може переконувати, що це набридає – вони неправду говорять. Навпаки – то приємно. Тому я стараюся людям не відмовляти. Фотографії, автографи – будь ласка. Якщо люди до тебе ставляться з душею, отже – потрібно відповідати тим самим. (Після паузи) Є, звичайно, заздрісники, але їх небагато.
– Ваша фраза «То таке» вже давно стала крилатою…
– (Усміхається) Та я знаю. Чомусь вона до мене причепилася.
– До речі, інтернет читаєте? Новини про себе, коментарі вболівальників…
– Ні, не читаю. Я взагалі стараюся не лізти в інтернет, не хочу засмічувати собі голову.. Якщо мені щось потрібно – це шукали мої помічники. Маю на увазі інформацію про наступних суперників. Навіть включно з тим, де вони жили і чи добре спали. Ото для мене було найцікавіше. Від вивчення суперника залежав наш результат. А чіпати щось інше – не хочеться. Я на цьому не зациклений.
– Марчелло Ліппі якось сказав: «Для мене день без перегляду хоча б одного футбольного матчу – втрачений день». А для вас?
– Для мене так само. Дивлюся всі футболи. Щось найцікавіше намагаюся для себе відокремлювати. Дуже важливо, з яким контингентом гравців ти працюєш. Припустимо, хочеш грати у пресинг на чужій половині поля. Але якщо футболісти на це не здатні, то краще діяти на контратаках. У «Металісті» ми грали в пресинг, короткий пас, «стінки». «Дніпро» навпаки – добре вибігав у контратаки. Спочатку я хотів зробити щось таке, як у «Металісті», але потім побачив, що це не приживеться, і перебудував гру. Вдячним тим футболістам, які мені вчасно підказали – Ротаню, Зозулі, Коноплянці.
От Коноплянка зараз не грає. Гаразд – «Севілья», там були дійсно солідні виконавці. Але «Шальке»… Я просто не розумію того тренера. Аж ніяк Коноплянка не є гірший від інших. Я впевнений у тому, що він допоміг би «Шальке» пройти «Аякс». Свого часу забивав голландцям за «Дніпро». І я впевнений: якби Женю випустили хоча б на останні 20 хвилин, він вирішив би долю протистояння.
Про що це свідчить? Це свідчить про те, що тренер не готувався до гри. Якби він готувався – то побачив би, що Коноплянка забивав «Аяксу» гол. Причому – який гол! Ну але що вже… Коноплянці просто потрібно знайти свою команду.
– На той матч «Дніпра» з «Аяксом» ви не потрапили…
– У мене рідко то буває, але тоді якраз стільки всього накопичилося, що погіршилося самопочуття і лікарі не дозволили полетіти на гру. Я лежав у лікарні. Мене накачали тими ліками і, що найголовніше, дали снодійне. Про це попросила моя дружина – щоб я не дивився матч. І дійсно: прокидаюся вночі, жінка схилилася наді мною і каже: «Ми пройшли. Спи». Я так і не зрозумів нічого (Усміхається). Переглянув усе вже вранці.
Перед виїздом на головну трасу зупиняємося. Світлофор горить червоним занадто довго. Енергійному Богдановичу це не до вподоби. «Він що, раз на день перемикається?» – кипить тренер. Нарешті – «жовтий»! Мчимо назад у Винники.
– От так я й біг зі школи додому – цією дорогою. Тут є озера. У часи Союзу ми сюди ходили на рибу. Ходили вночі, бо територія охоронялася. Тихенько закидали вудочки. Поплавок не обов’язково було бачити. Коли клював карп – це відчувалося одразу. Рибу схопив – і одразу втікаєш. А навздогін – постріли.
– Ого, розриваєте шаблони і стереотипи.
– Та я ніколи не був зразковим. Якби не батько, то не знаю, що було б. Я по два тижні не ходив до школи, десь лазив. А батько… Приходив – мене два тижні нема в школі. Чи бив ременем? Та що там ремінь. Він працював на шкірзаводі і вирізав собі хороший такий пасок. Вибив із мене всі дурощі.
Привокзальна – то ж такий специфічний район. У 60-ті роки – бійки «район на район». Привокзальна проти Хреста – так називався інший район Львова. Своя компанія існувала і біля церкви Юра. Такі були драчки прилічні (Усміхається). З підручними засобами. Я не маю на увазі стрілянину чи ще щось. Але паркани тріщали. А ще як пішов на танці і встряв не туди! Добре, що був добре готовий фізично і міг втекти. Прекрасно пригадую, як давав драла із Сихова по вулиці Зеленій…
Але разом із тим – ми всі грали у футбол. Вулиця на вулицю, двір на двір. То були такі заруби, що ого-го! З тренерами тоді не займалися – усе робили самі. Тому-то росли індивідуальності. Зараз, бачу, тих дітей всіх під «одну дудку» виховують. Тому я в себе, у Винниках, це забороняю. Якщо дитина хоче поводитися з м’ячем – нехай водиться. Батьків попередили: «Якщо будете встрявати – ми вас повиганяємо від майданчиків». Дитина повинна сама думати на полі.
«Отака екскурсія», – підсумовує Мирон Богданович, повернувшись на територію стадіону. Тут вже все готове до старту турніру серед воїнів АТО. Як же без Богдановича? На прощання тиснемо руку і бажаємо тренеру швидкого повернення до улюбленої справи – у серйозний проект. Такий, як був у «Металісті». Маркевич усміхається.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
