Свої годинник в збірній України він останній раз звірив в Дортмунді 14 листопада 2001 року. Німці зробили з нашої національної команди в матчі-відповіді плей-офф ЧС-2002 відбивну (до 15-й хвилині рахунок був уже 3: 0, закінчили 4: 1), від безсилля хотілося по-вовчому вити...
Лобановський з непроникним обличчям сидів на тренерській лаві Вестфаленштадіона. В одному з епізодів телекартинка вихопила його, професійним жестом глянувши на годинник. Потім цей кадр використовували для знущання над ФФУ, над пафосним гаслом «Наша мета - 2002!», Над українським футболом в цілому. Пристойно дісталося і Лобановському.
А через шість місяців, 13 травня 2002 року, його не стало ...
Напевно, його згода на поєднання двох посад головного тренера - у Динамо і національної команді - була помилковою. Лобановський довго опирався. За якими точно мотивами, він нам уже не скаже. Але, можливо, відчував, що сили не безмежні, що подвійне навантаження в його віці зовсім не потрібне.
... Збірна України залишалася без головного тренера більше трьох місяців. Йожеф Сабо, контракт якого з ФФУ закінчувався лише в кінці грудня 1999 року, написав заяву про відставку ще в листопаді. Через кілька днів після закінчення кошмарного плей-офф Євро-2000 зі Словенією.
Щоб зрозуміти, які думки тоді циркулювали в головах людей, небайдужих до футболу, потрібно спробувати подумки повернутися в листопад 1999 го.
Друга поспіль спроба потрапити до фінального турніру обривається найбільш прикрим чином. У 1997-му відігратися в Києві з Хорватією завадив норвезький рефері Педерсен, через два роки ми побачили шалений гол Ачимовича на виїзді, два видалення, упущену перемогу. А в Києві - сумбурний футбол білим м'ячем на сніжному полі і проклятий рикошет, коли здавалося, що все вже в порядку. Смуток і печаль.
Чесно кажучи, ідея поміняти Сабо на Лобановського просто напрошувалася. Ми вже бачили прецедент. У 1996-му Динамо не могло пройти Рапід у відборі ЛЧ, а після цього Ксамакс - в Кубку УЄФА. У 1997-му ця ж команда практично в тому ж складі громила Барселону і в Києві, і на її полі і легко виходила з групи в чвертьфінал. Причому нічого не змінилося в складі. Змінився тільки тренер - Лобановський замість Сабо. І Динамо заграло зовсім інакше.
Магія великого тренера, який в 1999-му довів киян до півфіналу Ліги чемпіонів (зараз про це можна тільки мріяти), де Динамо за збігом обставин поступилося Баварії (адже було ж таке!) В ту пору працювала дуже сильно. Сабо елементарно знаходився в його тіні (хоча теж мав свій колорит). Особливо, якщо врахувати, що базовим клубом збірної було Динамо. Прибираємо з тренерських конспектів київського клубу Белькевича, Хацкевича і Каладзе - і легким рухом руки замість столичного гранда ЧУ отримуємо національну команду країни.
Рішення напрошувалося само по собі. Лобановського - в збірну.
Його хотіли запросити ще в 1992-му, коли все тільки починалося. На заваді став діючий контракт в Перській затоці. Його регулярно згадували, як тільки ставало погано або коли приходив час чергових виборів тренера. В кінці 1996-го він погодився повернутися до Києва - це вже була грандіозна дипломатична перемога, яку здобув Григорій Суркіс. Особливо, якщо озирнутися на літо 1993 го.
Роль консультанта Лобановський до листопада 1999-го грав чітко.
Але після Словенії прийшов час пред'являти козирі. У ФФУ був тільки один туз. І Валерій Пустовойтенко, який тоді очолював Федерацію, доклав чимало зусиль, щоб Лобановський погодився увійти в гру. Тільки в березні 2000-го.
Але це був не найкращий час для української збірної.
Це зараз, вже маючи під рукою безліч статистичних даних, нескладно зрозуміти, що Лобановський потрапив в епоху змін. Змін кадрових. Саме тоді в Україні виявився дефіцит свіжої крові. Особливо - високої якості. До нас в чемпіонат поїхали легіонери різних мастей, а в Динамо, з якого на Захід поїхали топ-зірки на кшталт Шевченка, Лужного, Реброва, спробували вирішити проблему натуралізацією Серебренникова, Яшкін і Кормильцева.
Лобановський, який завжди мислив стратегічно, розумів, у що вплутався - він прийшов в національну команду в початок епохи зміни поколінь. Наскільки швидко вона пройде - залежало не тільки від нього, а й від футболістів.
У першому ж матчі - спарингу з Болгарією - у збірній дебютували вже досить досвідчені Сергій Кормільцев і Ігор Костюк, а також молоді Анатолій Тимощук і Андрій Несмачний. У наступному поєдинку їх приклад наслідували В'ячеслав Кернозенко, Андрій Воробей і Максим Левицький, а в стартовій грі відбору ЧС-2002 - Артем Яшкін. Всього за два роки сфоміровалась група з 21 дебютанта. Це дуже багато.
Новий тренер явно критично оцінював наявний кадровий потенціал, але для якісної перебудови йому не вистачило часу. І - везіння. У першій офіційній грі, на старті кваліфікації ЧС-2002, Україна в Києві прикро програла Польщі - 1: 3.
Валерій Лобановський поєднав роботу в Динамо з роботою в національній збірній України. Фото Миколи БОЧКА
Валерій Лобановський поєднав роботу в Динамо з роботою в національній збірній України. Фото Миколи БОЧКА
У двох наступних матчах - в Єревані і Осло - збірної України вдалося підправити ситуацію, витиснувши дві мінімальні перемоги (3: 2 і 1: 0). Але 2001 рік почався з того, що в Кончі-Заспі був оголошений масштабний перегляд найближчого резерву збірної України.
Відбулися п'ять спарингів з різними клубами, після яких національна команда в лютому зіграла товариський матч з Грузією, а потім ще й взяла участь у міжнародному турнірі на Кіпрі. З'являлися і зникали футболісти, колода тасувалася практично в режимі 24/7.
Ні до того, ні після нічого подібного в біографії збірної України не було. Тоді, до речі, тільки-тільки приступив до роботи президентом ФФУ Григорій Суркіс, який змінив Пустовойтенко.
У 18-ти матчах, які зіграла під керівництвом Лобановського збірна України на рівні національних команд, були задіяні 45 футболістів (нагадуємо - 21 дебютант). Це більше, ніж у Сабо в 24-х офіційних іграх за чотири роки (42), більше, ніж потім у Олега Блохіна в циклах ЧС-2006 і Євро-2008 (29 матчів, 42 гравця).
Тренерський штаб був у постійному пошуку. Старі кадри вже не тягнули, нові ще не встигли набратися досвіду, але постійні вимушені перестановки до добра не доводили. З 45-ти футболістів, які грали в збірній України у Лобановського, більше 50% матчів від 18-ти провели тільки дев'ятеро (!) - Владислав Ващук (18), Андрій Воробей, Олександр Головко (по 17), Анатолій Тимощук (16) , Андрій Несмачний (15), Андрій Шевченко (14), Олег Лужний, Сергій Ребров (по 13), Геннадій Зубов (10). Троє в цьому списку - Воробей, Тимощук, Несмачний - дебютанти.
Складно навіть уявити, чого коштував тренерському штабу збірної і ФФУ в цілому той відбір. Весь той цикл асоціюється з набором осічок, які врешті-решт вдалося нівелювати двома вересневими матчами 2001 року - з Білоруссю в Мінську (2: 0) і Вірменією у Львові (3: 0). Старожили пам'ятають, якою ціною далися нам ці перемоги. А слідом за нею - ще і нічия в Хожуві з уже невмотивованої Польщею (1: 1).
Максимум, що ми могли витягнути в тому циклі, враховуючи всі чинники, це - стикові матчі. Третій раз поспіль. Але у Німеччині на рахунок путівки в фінал ЧС-2002, де вона потім стала віце-чемпіоном, були інші плани. Нам просто не пощастило з жеребом. У Києві ми могли виграти, але магія Олівера Кана, звіряче обличчя якого змушувало тремтіти коліна наших форвардів, зіграла свою роль (1: 1).
А в Дортмунді трапилася катастрофа. Яка стала однією з причин іншої катастрофи - в Запоріжжі в травні 2002-го ...
Андрій КУДИРКО
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
