Насправді причин є більше. Але зосередимося на головних.
Відвідуваність (точніше – її відсутність)
У сезоні 2016/17 клуби продемонстрували найгіршу відвідуваність за всі роки Незалежності. Це, щоб ви розуміли, останнє, 26-те місце. У середньому один матч збирав лише 4268 глядачів. Попередній антирекорд належав минулому сезону, на ігри якого приходило по 5018 глядачів. Тобто, очевидним є регрес. Для порівняння, позитивний рекорд належить передвоєнному чемпіонату 2012/13 і зафіксований на позначці 12602 вболівальники.
Найубогіші в плані аудиторії матчі: Зірка – Олександрія (253 глядачі), Олімпік – Сталь (167 глядачів), Сталь – Зоря (150 глядачів).
Хтось може розвести руками, мовляв, а що ви хотіли – в країні війна, людям не до футболу. Але чомусь цей аргумент не працює на концертах «Океану Ельзи» чи гурту ONUKA. Там аншлаги гарантовані. Тому, так, війна, але причина в іншій площині – немає достатньої кількості майстерних, харизматичних виконавців і немає конкурентних клубів, які б гарантували інтригу. Зрештою, немає «Донбас Арени», на якій Шахтар завжди збирав велику аудиторію, тримаючи загальний показник відвідуваності на соліднішому рівні.
Окрім «гірників», на нейтральній території змушені проводити свої домашні матчі Олімпік та Зоря. Проте у загальному реєстрі відвідуваності ці команди не належать до аутсайдерів. Олімпік у середньому збирав по 3124 глядачі (7 результат), Зоря – по 2844 глядачі (8 результат). Натомість серед абсолютних лузерів не лише Волинь, яка задовго до фінішу чемпіонату була приречена на виліт (2139 глядачів), і бездомна Сталь (872 глядачі), а й дві дуже міцні команди – Олександрія, яка прорубала вікно в Європу (2743 глядачі), і Ворскла, чемпіон групи 2 (2364 глядачі).
До речі, підвищити інтерес до національної першості покликана нова формула розіграшу. Ось цифри: перший етап чемпіонату збирав по 4188 глядачів на одному матчі, другий етап – по 4475 глядачів. Ефект від поділу на дві шістки – «плюс 287 глядачів». Провал.
Інтрига (точніше – її відсутність)
Проаналізуймо турнірну таблицю. Там склалася безпрецедентна ситуація.
Відстань між першим (Шахтар) і другим (Динамо) місцем склала 13 очок. Паулу Фонсека, головний тренер «гірників», зізнався: «Не думав, що ми настільки швидко і з таким відривом здобудемо титул». Натяку на чемпіонську інтригу і справді не було – ще з кінця минулого року.
Друге і третє місце (Зоря) відділили все ті ж 13 очок. Луганці своєю чергою відірвалися від Олімпіка, який посів четверте місце, на 10 пунктів. Певна напруга існувала лише між 4-ю, 5-ю та 6-ю командами чемпіонату, які виявляли третього зайвого у боротьбі за дві путівки в єврокубки. Занадто мало інтриги, як для елітного дивізіону національної першості – нам усім можна лише поспівчувати.
Щоб відчути різницю: підсумок сезону у французькій Лізі 2
Ситуацію у групі 2 важко сприймати серйозно. Волинь стояла на виліт вже давно. Зірка заздалегідь забронювала за собою третю сходинку – виліт їй не загрожував, а поборотися за втішний кубок не було жодних шансів. Його розіграли Ворскла і Сталь. Але чи була справжня боротьба за цей сумнівний приз? Де гарячі коментарі, скандали, драма? Все пройшло буденно – виграв той, хто виграв.
Єдиний плюс – конкуренція за виживання між Карпатами і Дніпром. І знову «але». Не факт, що Карпати, посівши передостаннє місце, вилетіли б у Першу лігу. Не факт, що Дніпро, обійшовши львів’ян, залишився б в еліті. Дивовижний і підступний світ українського футболу – він такий.
Довіра (точніше – її відсутність)
Проблема із договірними матчами, іграми «на контору», проявилася не в цьому сезоні, а раніше. Проте скандальна тема набирає обертів. Восени під підозру потрапив матч Зірка – Волинь, під постійним прицілом Олімпік. Керівництво донецького клубу обурюється, мовляв, ми втомилися від цього тиску – якщо не припините пресинг, закриємось після виступу в Лізі Європи.
Вболівальник дивиться на цей не розрахований на гурмана футбол і не знає, кому вірити. Грають по-чесному, чи майстерно розкатують зручний рахунок? Погодьтеся, що кожен, дивлячись матчі УПЛ, бодай раз мав відчуття – з мене намагаються зробити дурня. Тож у цій ситуації потрібні чіткі відповіді від Комітету етики і чесної гри ФФУ, очолюваного Франческо Баранкою. Відновлення довіри до українського футболу стане одним із багатьох аргументів повернення глядача на трибуни.
Ігри вдома (точніше – в гостях)
Кожна команда повинна мати свого глядача. Який цінує традиції, який готовий прийти у будь-яку погоду на стадіон, розлучитися з енною сумою за абонемент чи квиток і вболівати, як прийнято скандувати у Львові, «до кінця». Війна позбавила рідних арен одразу три елітні клуби – Шахтар, Зорю та Олімпік. А в чужих містах, які прихистили ці команди, інтерес до них в рази менший, ніж у рідному середовищі. І це логічно. Лише переїхавши у Харків, де діаспора з Донбасу значно численніша, ніж у Львові, Шахтар відчув реальну підтримку трибун. Зоря та Олімпік, які на двох змінили 8 (!) «домашніх» арен, поки що ніде не стали своїми у повному розумінні цього слова. І навряд чи це станеться в найближчій перспективі.
Проте не лише клуби-біженці змушені були грати начебто вдома, хоча їх оточували чужі трибуни. Приміром, Чорноморець. Через жахливий стан газону одесити «приймали» Динамо у Києві, натомість в останньому турі сезону зіграли на «виїзді» в Одесі. Волинь приймала Карпати на культовій для львів’ян “Україні», бо на луцькому «Авангарді» в той день відбувався чемпіонат України з легкої атлетики. Повна дискредитація еліти українського футболу. І таких випадків було значно більше.
Всі ці фактори сформували дуже печальну картину. Ліга Парі-Матч моментами нагадувала лігу сміху, театр абсурду. І єдино важливе запитання, яке зараз напрошується: а чи досягнули ми свого дна?
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
