Легендарний гравець «Карпат» розповів «Футбол 24» про те, як Маркевич вижив його з Карпат після перемоги над Ворсклою, як дав суперникові в обличчя і не був вилучений, як ледве видив після навантажень Кварцяного, привівши йому двох якісних легіонерів. Родзинкою інтерв’ю стали відверті розповіді про так звані матчі «на контору».
– Романе, після пов’язаної з допінгом дискваліфікації ви пропустили цілий рік.
– Грав у цей час в футзал. Разом із львівською Україною ми вийшли у вищу лігу чемпіонату України. Команда у нас була просто шалена – Віталик Шумський, Віталик Шевчук, який трохи пограв за Волинь. Міні-футбол Шевчук грав фантастично. Ми тоді всіх рвали, вигравали розмаїті змагання. На Різдвяний турнір до Львова приїхала команда білоруської вищої ліги. Винесли їх, рахунок був великим.
– Не думали про те, щоб залишитися в футзалі?
– Ні. Дискваліфікація закінчилася, наш знаменитий Юрій Дячук-Ставицький поїхав до Варшави і мій контракт у Леґії Карпати викупили. Угода мала трирічний термін. Звісно, при бажанні міг би за свої права поборотися, тим паче, що поляки мені не доплатили зарплати. Але нехай так.
– Як не дивно, але то був ваш перший прихід у Карпати. В основі ви заграли відразу.
– Хоча було важко. Як-не-як, пропустив цілий рік. Це багато. У футзалу інша специфіка. Вибився з колії і перший час не міг себе знайти.
– Саме тоді, в середині 90-х у Львові у вас сформувався імідж бульдога.
– Та він у мене завжди був. Не могло не бути, бо грав у команді бульдогів у Луцьку. Якби був іншим, то загубився б. Та й у Львові в нас теж була команда бійців. Одні львівські хлопці – Павлюх, Леськів, Покладок, Різник, Сапуга, Чижевський, Шумський, Василитчук. Чемпіонати ми як правило розпочинали погано, але поговоримо, розкажемо один одному, що думаємо і набираємо ходи в розпал сезону. Правда, команда в нас була найперше домашньою. На виїзді бракувало стабільності. Тому й тривалий час піднятися в турнірній таблиці високо не могли. Щоб вигравати на чужому полі, потрібен клас. Бо ж судді завжди симпатизують господарям. Щоб вигравати в таких умовах, щоб протистояти не 11-ти, а 14-ти, треба бути помітно сильнішим. То ще й психологія. Тому й Карпати в середині 90-х вдома були одні, на виїзді інші.
Карпати-1994/1995
– Підійматися в таблиці львів’яни почали з сезону-1996/1997, коли в Карпати повернувся Мирон Маркевич.
– Тоді ми стали п’ятими, так? Але я б виділив попередній сезон, коли нас тренував Володимир Журавчак. Люди у нас залишилися ті ж, що й у попередньому сезоні. Але помінявся тренувальний процес. Володимир Олексович був у штабі Маркевича у 1994/1995-му, але мав своє бачення. У час самостійної роботи він зумів внести ігрові зміни і створив неймовірний мікроклімат у колективі. Перше коли ми завершили четвертими, набрали 29 очків. Для мене Володимир Олексович – один з найкращих тренерів за всю кар’єру. Крім Журавчака, міг би виділити також Михайла Фоменка. Правда, попрацювати з Михайлом Івановичем довелося мало, лише сезон. У 1985-му динамівський дубль вже очолював Віктор Колотов.
А з Журавчаком працював довше. І Карпати з ним розкрилися по-іншому, грали в дуже яскравий футбол. Вдома ми взагалі не випускали нікого. Перемогли у Львові і Дніпро, і Шахтар, і Чорноморець. З очками від нас не повертався практично ніхто.
– Але то було в першому колі. А в другому Карпати сповзли на восьме місце і Журавчак за підсумками сезону пішов у відставку.
– Весну ми провалили. Правда, я у той час практично не грав, бо мав проблеми з паховими кільцями. Що тільки не робив, навіть до голковколювання дійшов. Врешті лікарі сказали, що просто треба взяти паузу. Три місяці не грав, бо лікувався, а потім ще три місяці просто відпочивав. Відновлюватися й епізодично виходити на поле почав лише в травні.
Наскільки мені відомо, між Журавчаком і тодішнім президентом клубу Романом Гірником був конфлікт. Тягнувся він начебто ще з зими. Але я той період пропустив. Бо отримав запрошення з московського Спартака. Тоді москвичі якраз продали в іспанський Ов’єдо Віктора Онопка і Олег Романцев хотів запросити на його місце мене. Власне, зацікавилися мною ще восени 1995-го. Тоді саме поїхав зі своїми пахами на лікування
Власне, у Москві я тоді ще й лікувався в Центральному науково-дослідному інституті травматології та ортопедії імені Пріорова (ЦИТО). Приїхав туди саме коли Спартак грав шостий матч Ліги чемпіонів у Варшаві проти Леґії. В тому сезоні, коли москвичі виграли в групі шість матчів з шести. Мав тоді здавати якісь аналізи. Оскільки представників Спартака не було, не знав, що мені робити. На те, щоб оплатити аналізи, банально не мав грошей. Сів і поїхав додому.
А десь 29 грудня, після відпустки телефонує В’ячеслав Грозний, який тоді працював у Романцева помічником. «Прийшов у ЦИТО – тебе немає» – каже. Коли пояснив ситуація, В’ячеслав Вікторович сказав: Треба було відразу повідомити. Ми б дали гарантійний лист». Власне, потім я того листа отримав. Ось лишень приїздити змісту вже не було. Так і лежить у мене той гарантійний лист вдома понині. Після того їздив на лікування до Києва. В останнє з Москви мені зателефонували 13 лютого. Запропонували приїхати знову. Але сказав, що мені це не вигідно. На тому все й затихло. Може, вартувало вчинити трохи інакше, адже Спартак – то був серйозний рівень. Побував на кількох тренуваннях москвичів. Тоді з моїх знайомих там грали Юра Никифоров, Іллюха Цимбалар, з яким навчалися разом у спортінтернаті.
– Романе, червоних карток у вашій кар’єрі було, навіть зважаючи на стиль гри, не так вже й багато. Скажімо, перша – за бійку з Сергієм Леженцевим з Кременя.
– То ще коли я за Волинь виступав? Нічого особливого там не було. Кінець матчу, трохи поштовхалися й обох суддя вигнав з поля. Мені інший матч з Кременем запам’ятався. Грали вдома, на «Україні». Матч ми виграли, але запам’ятався він мені інцидентом з нападником суперників Іваном Корпонаєм. В одній із ситуацій він боляче наступив мені на ногу. «Ваню, ти так не роби» – кажу. Той не дуже послухав. І ось в одній з ситуацій, коли суддя відволікся, як втулю Іванові по обличчю! Тренер Кременя Тіберій Корпонай почав кричати до судді, свого земляка-закарпатця Василя Бабича: «Ти за чим дивишся?!» Але той справді не побачив нічого і дав мені попередження майже всліпу. Добре, що тоді камер на кожному клаптику не було.
А з суддів у мене особливі стосунки склалися з Сергієм Татуляном. Перший раз, якщо не помиляюся, ми з ним зустрілися в травня 1995-го в Луганську. Грали проти Зорі. Тоді «Беркут» вибігав на поле, відтягував нас від арбітра. Надалі Сергій Аршакович чинив по-іншому. Щойно повертався в його сторону і хотів щось сказати, як бачив перед собою жовту картку. Але Татулян був нормальним суддею. Він вбивав тонко.
Ще одне вилучення отримав, вже коли виступав за Карпати у 1995-му. Грали з Вересом у Рівному. Суддя Костянтин Панчик прихопив нас так, що шансів не було. Зрештою, для виїзних матчів того часу то було звичне явище. Панчик – суддя старої школи, вбивав вміло. Але наприкінці зустрічі не стримався, сказав все, що думаю. По-народному, просто.
– Панчик судив ще один цікавий матч за участю Карпат. Пам’ятаєте гру проти Ворскли восени 1997-го?
– То ми грали весь другий тайм вдесятьох, бо суддя вигнав Бодю Стронцицького, програвали 0:1, але Карпати все ж вирвали перемогу. Я тоді з пенальті забив і перед самим фінальним свистком – Сашко Чижевський. Виграли і тому до арбітра претензій не було. Але саме після того матчу мені довелося з Карпат піти.
– Чому?
– Бо тоді в команді було дві людини – Юрій Михайлович і Мирон Богданович. Матч проти Ворскли вирішував їхню долю. Якби ми програли, їх у команді не було б. На початку другого тайму Серьога Чуйченко з-під Юри Беня після подачі кутового рахунок відкрив. Врешті виграли, але після матчу Маркевич і Дячук-Ставицький (не знаю, чия то була ініціатива) вирішили, що Юрка треба покарати. «Давайте без санкцій, бо гра виграшна» – вступився тоді за Беня. Вийшло так, що ніхто з гравців мене не підтримав і за підсумками тої історії в мене виник конфлікт. Люди вирішили, що ліпше промовчати і заплатити штраф. Потім, коли прийшли отримувати преміальні, мене «різанули». У відповідь я сказав, що краще б я того пенальті Ворсклі не забив і їх би вже в команді не було. Прикрасив свою тираду «душевною» ненормативною лексикою. Моя доля була вирішена. Після того матчу кілька разів вийшов на поле епізодично, а потім не грав взагалі.
– Навесні 1998-го ви вже були в Івано-Франківську.
– Складний період. В Прикарпатті тоді не було грошей. З президентом Анатолієм Ревуцьким не склалися відразу. Потім «побив горшки» з тренером Богданом Блавацьким. Нині, озираючись назад, думаю: чи то я такий конфліктний, чи то навколо справді такий хаос? Сезону я там не дограв, зібрав речі і поїхав. Ревуцький належить до когорти комсомольських лідерів, які дорвалися до керівництва футбольним клубом і вважали себе неабиким.
У той період для мене почалися якісь митарства. Після Франківська поїхав до Вінниці. Там мер міста Дмитро Дворкіс наче й намагався щось зробити, але грошей вочевидь у нього не було. Платили не дуже велику зарплату. Ні преміальних, ні інших заохочень не існувало. Можна сказати, відіграли сезон за «дякую».
На тому мої нещастя не закінчилися. Запросив мене Ігор Яворський у донецький Металург. Поїхав на одні збори, на другі. Проте коли мова зайшла про підписання контракту, виявилося, що мені можуть дати приблизно третю частину з того, що мене влаштовує. Розвернувся і поїхав. Півроку не грав ніде взагалі. У цей час Ігор Ядлось запропонував поїхати в Німеччину. Теж попервах нібито все було добре, однак потім Ігореві страховку продовжили, а я потрапив під вихідні. І змушений був їхати додому поновляти візу. Однак поки залагоджував питання, на календарі вже був квітень. Час був втрачений.
– Настав час вдруге повернутися в Карпати.
– Влітку 1999-го команду прийняв Левко Броварський. Він і запропонував повернутися. Почалося все добре. В обох перших матчах вийшов в основі: спершу виграли у Тернополі в Ниви. А потім вдома переграли ЦСКА. Але в другому поєдинку зламався. Пахи і спина тоді спокою вже не давали. А від спини постійно рвався приводящий м’яз. Поки не вилікував спини, випадав постійно. Та ще й з Броварським стосунки не склалися. У нас тоді ж елітні футболісти були. Зчепився на зимових зборах з Гецею (Іваном Гецком – авт.), зібрав речі і поїхав.
Мене хотіли продати. Їздив на збори з елістинським Ураланом. Але в команді тоді було надто багато вікових гравців. Тренер Олександр Аверянов так і сказав: «Тобі 33. Президент сказав прямо, щоб я тебе прибрав». А, приміром, 38-річного нападника Ґарніка Аваляна залишили. Проте то їхнє право. Щойно не зрослося там, як отримав пропозицію з Спартака-Чукотки. Знову збори, знову наче все гаразд. Але практично перед стартом чемпіонату тренер Анатолій Шелест підкликає й каже: «Карпати хочуть за тебе 5000 доларів. У нас немає таких грошей».
– Мабуть, з’явилися думки про те, щоб завершувати кар’єру?
– Сподівався, що ще якось заграю. Приїхав до Львова. Оскільки був з Карпатами на контракті, клуб був зобов’язаний надати мені тренувальний процес. Потренувався й навіть повернувся до основи. Але все перекреслив злощасний момент з суддею Сергієм Шебеком. То був мій перший матч після повернення. Грали із запорізьким Металургом Маркевича. Броварський перед грою ще бурчав: «Якщо ти з Мироном про щось домовився, то пиняй на себе». «Леве Рудольфовичу, ви не з того починаєте, – відповів. – Якщо хочете, щоб я зіграв, то починайте з чогось іншого». Бо ж які в мене могли бути домовленості з Маркевичем? То людина, через яку змушений був піти з Карпат.
Матч ми виграли 1:0, але я порвав Шебеку червону картку. За те, що він незаслужено вигнав з поля Володю Вільчинського. Про свій вчинок не шкодую, хоча мені могли впаяти пожиттєву дискваліфікацію. Татулян постарався. Шебек – то ж його людина. Врешті, допоміг мені Сергій Ковалець. Не тренер, не клуб, а Ковалець, який домовився з Аршаковичем, приїхав до Львова, склав листа про те, що мене беруть на поруки. Свої підписи поставили всі футболісти. Ковалець завіз листа до Києва і після того отримав восьмиматчеву дискваліфікацію. Таке в нас було керівництво. Коли їх треба було рятувати, про мене згадували. «Рома, давай». Коли ж допомоги потребував я, на зустріч могли піти лише гравці.
…Натерпівся я за своє підвищене почуття справедливості. Кар’єру собі псував постійно. Говорив людям те, що думаю, в обличчя. Парадокс лишень у тому, що якби зараз повернути час назад, не став би змінювати нічого.
– Після інциденту з Шебеком Карпатам ви вже були непотрібні?
– У мене закінчився контракт, а Роман Покора покликав в Олександрію. Провів там півтора сезону і поїхав до Баку, в Нефтчі. Там теж не пощастило, бо невдовзі після старту чемпіонату трапився конфлікт. Як в Україні була команда президента Федерації Григорія Суркіса Динамо, в Азербайджані клубом Шафа опікувався очільник місцевої Федерації Фуад Мусаєв. В одному з матчів судді просто вбили суперників Шафи. Решта клубів на знак протесту грати відмовилися і почали окремий свій чемпіонат. Почав виступати там, але зрозумів, що діла з того не буде.
– Врешті, повернулися майже до першоджерел.
– До Кварцяного. А заодно привів Віталію Володимировичу двох азербайджанців – Саміра Алієва і Камаля Ґулієва. Я їм ще в Баку пообіцяв: «Не знаю куди, але заберу вас в Україну». Талановиті були хлопці, вони себе потім гарно у Волині проявили. Власне, коли повернувся додому, набрав Кварцяного, сказав, що є хороші гравці, обидва – збірники Азербайджану.
– Та Волинь двічі перемогла Шахтар і фактично позбавила «гірників» чемпіонства.
– Я грав у першій зустрічі. Аж 20 хвилин. Знаєте, повернувшись з Азербайджану, вже хотів закінчувати. Але тижні через три набирає Кварцяний: «Приїжджай». А у Володимировича ж тренування традиційні – бронежилети, колеса. Три тижні не робив нічого, а тут таке піке. Звісно, на моїй фізичній формі у 35 років ці випробовування позначилися миттєво. Коли повернувся додому, дружина жахнулася: «Що з тобою?» Я аж позеленів, щоки позападали. «Намагаюся фізичну форму відновити» – жартую. Ось в такому стані я проти Шахтаря й виходив. Здох швидко. Після матчу поговорили з Кварцяним. «Певно, буду закінчувати, бо відчуваю, що фізично не тягну» – сказав тренерові. Віталій Володимирович сприйняв ситуацію з розумінням і ми розійшлися.
– Але остаточно кар’єри ви все ж не завершили.
– Приїхав додому і відразу отримав дзвінок з Золочева, від представників першолігового на той час Сокола. «Я не хочу» – відповів. У Кварцяного зрозумів, що ще хочу жити, що в 35 життя тільки починається. Але золочівці наполягали: «Хочеш, можеш навіть не тренуватися, тільки на ігри приїжджай». Але отямитися після тих луцьких навантажень так і не зумів. Загнати людину легко. Щоб з того стану вийти, треба якийсь період часу. Тим паче, що в 35-річному віці компенсаторні функції вже не такі, як у 20-річного хлопця. Врешті, дограв за Сокіл до зими й завершив кар’єру остаточно.
– У нефутбольному житті ви не загубилися.
– Став на ноги через рік-півтора. Як почав тоді займатися запчастинами, так займаюся ними й понині. Спрямував мене не пов’язаний з футболом бізнес-компаньйон, з яким якийсь час мали спільну справу, але після певних моментів пішли різними дорогами. Зараз розумію, що самому працювати найкраще. Зрештою, не бути довірливим, нікому не довіряти – це теж урок. Людина вчиться на своїх помилках.
– З футбольних процесів ви випали на десятиліття.
– Мене туди не тягнуло взагалі. Те, що сталося в 2011 році – абсолютна випадковість. Точніше, тодішній генеральний директор Карпат Ігор Дедишин кликав мене у клуб ще раніше. Та відмовився відразу, навіть не просив часу, щоб подумати. Але трохи пізніше переїхав на нову квартиру. Там мене колишній гравець Карпат Андрій Сапуга познайомив з чоловіком, який утримував команду першості області з Перемишлян. Сам того не очікуючи, погодився стати тренером. Коли прийшов, команда посідала останнє місце. Чи то нам так почало фартити, чи щось іще, але в підсумку ми стали чемпіонами і виграли Кубок області.
А взимку знову зустрівся з паном Дедишиним. «Тоді ти відмовився, – каже. – Може, передумаєш? У нас очікуються зміни». Навесні Ігор Михайлович зателефонував ще раз і розповів, що в клуб прийшов Іґор Йовічевіч, людина з новими поглядами. «Ти зі своїм характером маєш створити з поміркованим європейцем симбіоз» – пояснив пан Дедишин. Я Йовічевіча особисто не знав. Коли він виступав за Карпати, мене в команді вже не було. Але такий варіант співпраці мене зацікавив.
– І все почалося заново. Тепер вас вилучали вже як тренера.
– Нічого ж не змінилося. Просто тепер я не на полі, а на тренерській лаві. Я ж футболіст і бачу, коли люди не помиляються, а просто вбивають. Особливо коли ці люди судити не вміють взагалі. З іншого боку, не бачу нічого поганого в тому, що тренери реагують на події на полі емоційно.
– Повернемося до того, з чого ми починали цю розмову. Молоді футболісти не мають того характеру, яким відзначалися ви?
– Тренуючи дубль, я часто брав участь у тренуваннях. І діяв так, як колись Михайло Іванович. Треба постелитися в підкаті – стелився. Хлопці спочатку були шоковані, великими очима дивилися. Мовляв, як то так, тренер і в підкаті? Уявіть: коли перший раз постелився, чудак через мене перелетів, ледь не зробив сальто. Але потихенько хлопці звикли. Якщо людина – боєць, то це видно відразу. Якщо в людини є характер, вона засуне ногу чи голову куди завгодно.
– Були у вас такі?
– Є. Амбросій Чачуа. Абсолютно фанатичний чудак. Самовіддача, мужність – усе на рівні. Може, якихось ігрових рис йому бракує, але Амбросій додає, бере своє за рахунок характеру. Мені імпонує те. З яким бажанням Чачуа виходить на поле, на якій інтенсивності працює. Амбросій встигає вперед і назад, підстраховує, підчищує. Певен, цей футболіст буде рости. Те саме можу сказати про Володю Костевича.
– Проте з Карпат ви пішли.
– Бо пішов Йовічевіч. Але то було потім. Відставку Іґора спричинив прихід за півроку до того Дячука-Ставицького. Ми дізналися про це, знаходячись на зборах у Словенії. Думав, що треба йти відразу, вже там. Залишився, але сумнівів у тому, чим все закінчиться, не було. Тому звістку про відставку сприйняв як належне. Тим паче, що в чемпіонаті-2015/2016 було надто багато ігор «на контору». Я все бачив, ставив до відома керівництво, але заходів ніхто не вживав. В один момент виникло враження, що там всі за одне.
Приміром, у зустрічі проти Олімпіка «на контору» грали суперники. Але з нашого боку такі матчі теж були. Кажу про це абсолютно відкрито. Хлопці робили це в мене за спиною. Для мене то був страшенний удар. Більше того, до мене теж підходили люди з пропозицією брати в цих аферах участь. Навіть двічі підходили. Але відмовився. Бо розумію, що діти, які будуть задіяні в таких матчах, зламають собі всю кар’єру.
– Один раз залучать, а в наступні шантажують.
– Саме так. Я своїх хлопців почав тиснути. «А що нам робити, якщо не погодимося і нас візьмуть?» – виправдовувалися. «Я ж вас туди не втягував» – кажу. Але що показово – ці люди не грають ніде. Жоден. І не заграють. Знаєте чому? Бо вони знають, що є легший спосіб заробити. Не докладаючи зусиль, залишаючись на тому ж рівні.
– Сергій Кравченко сказав, що проблему з конторами вирішать тоді, коли причетних почнуть садити до буцигарні.
– Я тоді пропонував «зарити» одного пожиттєво. Все. Інші б зрозуміли. Причому я говорив хлопцям, що вони колись доживуть до такої ситуації, що їх захочуть взяти в основний склад, а вони боятимуться.
– Титульний спонсор чемпіонату. В якому боряться з договірними матчами, букмекерська контора. Як це поєднується?
– Прекрасно поєднується. Бо всі розуміють, що відбувається, але нічого не роблять. Інша річ, що останнім часом ці матчі граються більш завуальовано, не так нахабно, як у той час, коли працював я. Деякі команди виключно за рахунок таких матчів живуть. На жаль, зараз такими речами зловживають в усьому світі. Навіть топ-клуби. І мене це пригнічує найбільше.
– Після відставки взимку 2015-го ви сказали, що того, що ви побачили досить і більше бажання повертатися у футбол у вас немає.
– Але все ж я повернувся. Треную юнаків 2001 року народження з ФК Львів. Теж погодився не відразу, бо пережите за час роботи в Карпатах зачепило до глибини душі. І зачепили навіть не Дячук-Ставицький чи звільнення, а що хлопці робили такі брудні речі за моєю спиною. Втім, заспокоївся. Врахуйте також, що тренерську діяльність поєдную з веденням бізнесу. Вільної хвилинки немає.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
