«Футбол 24» відшукав та записав інтерв'ю із унікальним українцем, який у 1970-80-х роках перекладав статті France Football спеціально для Валерія Лобановського, а також на регулярній основі й сам виконував редакційні завдання знаменитого на увесь світ французького видання.
Упродовж трьох десятків років Овдій Піналов мав можливість спілкуватися із величезною кількістю футбольних зірок найпершої величини – починаючи від Лобановського, Блохіна та Бєланова і закінчуючи Мішелем Платіні та Альфредо ді Стефано. «Футбол 24» розпочинає серію матеріалів із ексклюзивними спогадами пана Піналова.
*******
У кожної команди є душа. Soul, âme, alma. Tакою душею Реала Мадрид довгі роки був Альфредо ді Стефано, потім Рауль, зараз, напевне, Зідан – «Зіз», як його звуть у Франції. Так само як Боббі Чарльтон в МЮ, Йохан Кройф у Барселоні, Беккенбауер у Баварії або Джанні Рівера в Мілані.
Душею київського Динамо упродовж багатьох років, якщо не десятиріч, був Михайло Коман, «Міхаль Міхаліч», як лагідно звали його покоління гравців-динамівців, копіюючи команівський дивний словацький (?) чи угорський (?) акцент. Дивно, пан Міхай володів шістьма або сімома мовами – і я чув це на власні вуха – але всіма ними розмовляв із акцентом.
В атаці – Михайло Коман
Коли я у якихось динамівських справах рушив поїздом до братньої ЧССР – у гарному динамівському пінжаку-вишиванці (вишито було Д Кіеv FISAC-Como Italy на кишені ліворуч, на грудях) – хтось із колег мене попередив: перше, що почуєш, як переїдеш кордон, «Як справи у Комана?», бо він там національний герой. Так і сталося, але не один раз, а разів із десять, та стільки ж «Привіт Команові!» на зворотньому шляху. Я із задоволенням переказав йому привіти з-за кордону, пан Міхай лише усміхнувся.
Усвідомити, наскільки винятковою була історія його життя, важкувато – Михай Коман, здається, був у київському Динамо завжди. Його засмагле обличчя з яскравими, завжди усміхненими блакитними очима, його «суворі виховальні заходи», найстрашнішим із яких було: «Ну как же так, йолькі-палькі, как не стидно, Ви же дінамовєць» були частиною звичного повсякдення багатьох поколінь гравців цієї команди.
Але, час від часу, ця винятковість проявлялася назовні. Наприклад, на якомусь із бенкетів «для своїх» (Коман, Пузач, Чубаров, Сучков, Веремєєв) у тому ж самому «офісі Василіча», у тунелі стадіону «Динамо», молодше покоління динамівських тренерів вирішило «підколоти» пана Міхая черговим тостом: «Ну, как там ви, ув піонєрах говорили – спасібо товаріщу Сталіну за щаслівоє и радосноє дєцтво!» Коман на забарився із відповіддю: «Ми не билі піонери, ми скаути билі». Гм, начальник футбольної команди Динамо Київ, що був у скаутах...
Або, коли я поцікавився його думкою про Лева Яшина, Міхаль Міхалич, як завжди неквапливо, сказав: «А что Яшин? Хорошій вратар. Я єму сєм голов забіл». Потім трохи помовчав та доповнив: «Із ніх три – рукой», та так весело подивився на мене своїми блакитними очима. Чи багато є на світі людей, що забили три голи рукою Яшину?!
*******
Три роки тому його не стало, а найближчого 1 квітня йому б виповнилося 90. Але й зараз він для мене живий – його веселі очі, незлі жарти, його «Заходітє чащє, друг мой, почєму нє заходітє»... Пожили б ще, пане Міхай, Ви ж так любили життя.
Ну, а що ми тут без Вас? Усе так, як ви казали на тренуваннях, «бєжім по кругу, угли нє срєзаєм».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
