«Виступ Чорновола мене просто перевернув»
– З чого розпочалася ваша любов до Динамо?
– Любов – ще з дитинства. Вона розпочалася із трансляції матчу Динамо – Спартак (Москва). Це був півфінал Кубка СРСР. Гра завершилася нічиєю, а післяматчевих пенальті тоді не передбачалося. Відбулося перегравання – Динамо перемогло. А потім, у фіналі, кияни також перемогли і здобули Кубок СРСР.
Зараз я знайомий із Андрієм Андрійовичем Бібою, Володимиром Федоровичем Мунтяном, Йожефом Йожефовичем Сабо. Можу підійти до них, порозмовляти, запитати, як здоров’я. Тоді ж ці люди були для мене, наче з іншої планети. Щиро люблю Динамо з дитинства – це вибір один і на все життя. На якому б місці не перебував цей клуб, хто б не був його власником, моє серце належить Динамо. Воно вистрибує з грудей під час матчу. Потім цілу ніч не можеш заснути. Ось це – футбол. А не покричати на стадіоні. Я не кричу, я переживаю. Це – моє життя.
– Це правда, що починаючи з 1989 року ви перебували у лавах Народного руху України? Якщо так, то чи спілкувалися із легендарним лідером партії В'ячеславом Чорноволом?
– Аякже! У 1989 році я вступив у Народний рух. Я був депутатом від НРУ у міській раді Рівного. А наприкінці 90-х став заступником голови обласної організації Руху.
З В'ячеславом Чорноволом я вперше побачився у 1989-му. Ще існував Радянський Союз. До того моменту я чув Чорновола лише в ефірі «Голосу Америки». І от він виходить і говорить абсолютно прості речі, але говорить їх. «Говори те, що думаєш. Не бійся. Це – наше право». Цей виступ мене просто перевернув. Згодом я мав честь бути особисто знайомим із Чорноволом, брав у нього, звичайно ж, інтерв'ю. Ця людина дуже вплинула на мене – я побачив, як можна: говори те, що думаєш.
– Розкажіть конкретну історію про спілкування із Чорноволом…
– На жаль, запам'ятався неприємний момент, оскільки я говорив те, що думаю. Це сталося у Тернополі, на матчі між Нивою та Вересом – 1994 рік. Чорновіл у той період балотувався до Верховної Ради від Тернополя, хоча перед тим балотувався від Львова. Я підійшов до нього і запитав: «А чому ж ви, В'ячеславе Максимовичу, не залишились у Львові?» Він на мене подивився і відповів: «Так вирішила партія». Мені це було дуже неприємно. Я побачив, що обставини його змінили. Чорновіл не був супергероєм – він був живою людиною. Людина не відповіла на моє запитання щиро. І таке було…
«Ні разу не написав «слава вєлікому Суркісу»
– Коли і за яких обставин ви потрапили на роботу у клуб Динамо?
– Це сталося 2000 року. Я співпрацював із газетою «День» – мені доручили взяти інтерв'ю у Григорія Суркіса. Перед цим вийшли кілька публікацій, де я серйозно докоряв Суркісу, позаяк футбол використовувався для політики. Я таке явище відкрито критикував, тож рішення відправити мене на інтерв'ю стало достатньо контраверсійним (Усміхається). Під час розмови стало очевидним, що ми обидва дуже любимо Динамо.
Тож це була пропозиція, від якої не відмовляються, – велика честь для мене. Я погодився на співробітництво – Динамо назавжди в моєму серці. При цьому за всі ці роки ви ніде не знайдете жодного матеріалу, де я б написав «слава вєлікому Суркісу» чи щось подібне.
– Якою є ваша комунікація із теперішнім президентом Динамо Ігорем Суркісом?
– Коли в мене виникають до нього запитання – я звертаюся. Коли у нього є запитання до мене – він звертається. У нас абсолютно робочі стосунки. Я маю коло своїх обов'язків і відповідальності.
Іноді президенту буває непереливки, коли я щось напишу і підіймається галас. Дехто не вірить, що автор – Несенюк, вони думають, що це написав Суркіс. Я пишу те, що думаю, – чомусь у це не вірять, думають, що так не буває. Ну, не вірять – то не вірять.
Я нікого не збираюся переконувати. Це моя робота – робота журналіста. В основному наші з президентом позиції збігаються. Іноді – не збігаються. Я ніколи нічого не приховую – кажу, як є. Інколи йому неприємно чути те, що я кажу. Те саме, що написав, я кажу вам і можу сказати йому в очі. Він нормально це сприймає. Я думаю, це – нормальні стосунки. Трапляється, що і я буваю неправий – президент мені вказує на це.
«А где журналисты?» – здивувався Гавранчич»
– Особисто мені комфортно працювати із прес-службою Динамо. Потрібен номер телефону Гармаша? – Тримай! Сидорчук? – Будь ласка. Але знаю й протилежні приклади – з деяких інших клубів УПЛ. Звідки стільки свободи у Динамо?
– Справа в тому, що юридично Динамо належить Ігорю Суркісу, але насправді воно належить усім уболівальникам київського клубу. І повірте мені: президент Динамо дослуховується до коментарів – йому не байдуже, що говорять люди. Наскільки я знаю, перед тим, як приймати рішення, він завжди зважає на те, як до цього поставляться уболівальники. Суркіс зустрічається з уболівальниками. Він ходить на усі матчі, навідміну від Ахметова, відвідує різноманітні заходи, спілкується з ветеранами. Тобто, йому цікаво, що думають люди, він не намагається нічого і нікому диктувати. Футбол – це справа його життя.
– Хто із гравців Динамо був найбільш закритим до спілкування із журналістами?
– Було два етапи. Я вам розкажу один випадок, який стався ще 16-17 років тому. Тоді не існувало мікст-зон, прес-конференцій і так далі. Після матчу команди сідали в автобуси і роз'їжджалися. І ось – картина. Після якогось із матчів «динамівці» сідають в автобус, а Горан Гавранчич не поспішає у салон – блукає поблизу. «Горане, чому ти ходиш туди-сюди?» – запитую у нього. «А где журналисты? – здивувався він. – Почему никто не берет интервью?»
Гавранчич звик, що у Сербії після кожного матчу потрібно відповідати на запитання. Наші ж футболісти навіть не знали, що це таке. Легіонери були виховані по-іншому: вони з дитячого віку бачать, що спілкування із журналістами – це нормально. Натомість українці гравці досі призвичаюються до такої практики. Інша річ – коли людині нічого сказати, коли людина не хоче говорити. Це її право. Загалом мені такі інтерв'ю нецікаві. Знаєте, чому?
– Чому?
– Тому що у всьому світі – це своєрідний ритуал. Немає такого футболіста, який скаже, що не любить свою команду, або не хоче перемогти. Говоряться нормальні, але очевидні речі – «будемо старатися», «потрібні очки» і так далі. Наші ж хлопці не всі розуміють, що це – ритуал. Ніхто ж не вимагає від них, щоб вони говорили щось своє, особисте. Скажи те, що треба, і все буде добре. Закордоном це знають з дитинства. Це – елемент піару, бізнесу.
У Динамо я не можу зараз виділити когось, закритого до спілкування. Усі – готові і відкриті. Можливо, не всі цього хочуть, але при потребі йдуть на контакт. Те саме стосується і головного тренера. Олександр Хацкевич – відкрита людина. Ще з першого дня на посаді він сказав, що немає жодних проблем – завжди готовий прийти на зустріч із журналістами. Він не ховається від мікрофонів і камер, подаючи приклад своїм футболістам.
– Траплялося, що хтось із гравців ляпне неоковирно, а вам потім доводиться червоніти?
– Ми вже про це говорили. Футболіст цікавий тим, як він грає у футбол. Він не зобов'язаний бути інтелектуалом. Він не зобов'язаний про себе говорити. Це наша з вами робота – красиво говорити. А їхня – влучати по м'ячу і забивати голи.
Ми повинні допомагати їм розкрити те, що вони хочуть сказати. Не намагатися десь присоромити того чи іншого хлопця. Поки ми читали книжки – вони грали і тренувалися, тому їх можна зрозуміти. Я не хочу і не буду шукати якісь речі. Нехай Баранка цим займається.
«Нас грубо та цинічно обманули»
– Яке місце у вашому житті посідає Верес?
– Я ж із Рівного… Виріс там і звик, що на стадіоні – футбол. Батько мене привів за ручку на матч Колгоспник (Рівне) – Спартак (Брест). Це був Кубок СРСР, квітень 1964-го. Я на все життя запам'ятав навіть футболки, у яких були вдягнуті гравці.
Тож мені було дуже боляче, коли все розвалилося і Рівне залишилося без футболу. Нещодавно розпочалася історія із «народним клубом» – люди потягнулися на стадіон. Мені було надзвичайно приємно. Чим міг, тим намагався допомогти. Ну а далі нас грубо та цинічно обманули – усіх тих людей, які повірили в проект.
Насправді це все було з самого початку. Це був проект отого, який десь переховується, – Копитка. «Народний клуб» – це ж відкритий бюджет, відкриті зарплати, це справді народна команда, як от Барселона. Але це все у наших людей вкрали і відвезли до Львова. Команда у Рівному не живе, не грає, не має бази… Тут люди дуже розчаровані. Коли команда потрапила в УПЛ, курсував спеціальний потяг, потім перейшли на автобуси, а тепер залишилося, може, 20-30 вболівальників, які їздять на всі матчі.
У Рівному немає ні-чо-го. Бази нема – і її ніхто не збирається будувати. Стадіону нема – і його ніхто не збирається будувати. Залишилася випалена земля. Знову – порожнеча. Не вперше. Те, що робить львівська команда, мене зовсім не цікавить. До Рівного вона не має ніякого відношення.
– «Рівне – це пустеля Гобі». Слова Кварцяного знову актуальні?
– Ну чому ж… У Рівному грають у футбол. Днями відбудеться масштабний турнір між школярами. Це мій особистий проект – мене підтримало місто. Усе по повній програмі – з плей-офф, фіналом. Діти грають у футбол. Аматорські команди також існують. Я вірю, що коли-небудь наш футбол буде справжнім. Коли клубне господарство стане цивілізованим, як у Європі, а грошовиті скоробагатьки перетворяться із власників на партнерів клубу. Цей час настане, але, на жаль, не завтра і не післязавтра.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
