Новому наставнику футбольного клубу Львів – 47 років. За кремезними плечима Жилмара – два десятки років ігрової кар'єри, а також тренерська робота в екзотичних чемпіонатах. Працював він і в Україні – у штабі запорізького Металурга, який на той час ще бився в агонії, маючи елітну прописку. Перед камбеком в УПЛ бразильський фахівець очолював одного з лідерів… чемпіонату Макао.
Оригінальне досьє Жилмара різко контрастує із амбіційною заявою про те, що Львів боротиметься за призову трійку чемпіонату України – менеджерського досвіду роботи на такому рівні у нього наразі немає. Але бразилець схоплює на льоту і готовий боротися за своє місце під сонцем. Він навчений виживати, його життя – це постійне долання перешкод.
«Україна – мій другий дім»
– Традиційне уявлення про Бразилію – це босонога дітвора із бідних сімей, яка ганяє м’яча з ранку до вечора на пляжах, на пісках Копакабани, а згодом пробивається до вершини. Яким було ваше дитинство?
– Я також розпочинав грати у футбол на вулиці. Не для всіх, але для більшості бразильських хлопчаків перша футбольна школа – це вулиця. Ти згадав про Копакабану – вона розташована у Ріо-де-Жанейро, я ж із Сан-Паулу. Але це суті не змінює: я бігав за м'ячем і мріяв про кар'єру професіонала. У 14 років покинув Бразилію, поїхавши у світ шукати щастя.
– Коли і за яких умов ви вперше опинилися в Україні?
– Ох, давно це було, 7-8 років тому. Я працював скаутом у Греції, а згодом отримав запрошення попрацювати в академії запорізького Металурга. Провів там деякий час, а тоді мене перевели у тренерський штаб першої команди – пішов звідти у 2014 році. Зосередився на роботі головним тренером у Бразилії, Саудівській Аравії, а останнім часом – у Китаї. Зараз повернувся в Україну – після 4-річної перерви.
– Пишуть, що ви у запорізькому Металурзі, грубо кажучи, «розставляли фішки»…
– (Усміхається) Найкраще – запитати про це у мене. Я чотири роки відпрацював асистентом головного тренера Металурга, а не просто «розставляв фішки»… Хто і навіщо таке пише – я не знаю.
– Ви вже тоді мріяли самостійно очолити український клуб?
– Так. Для мене не мало значення, буде це команда з УПЛ чи нижчих дивізіонів. Я просто хотів працювати.
– «Україна – одна із найбільш расистських країн світу». Чому ви так вважаєте?
– Я не казав такого, хоча у мене справді був складний момент, коли приїхав в Україну. Расизм же не тільки в Україні. Навіть у Бразилії він також присутній. Я не казав, що Україна – одна з найбільш расистських країн світу. Україна – це мій другий дім. Я одружений з українкою. У нас є спільна дитина. Повторюю: замість того, щоб писати казна-що, краще запитати про це у мене.
– Вас тут ображали на расистському підгрунті?
– Звичайно. Це траплялося неодноразово. Не двічі, не тричі – багато разів. У ресторані, на полі, на тренуванні.
– Самсон Годвін готовий розбиратися із расистами по-чоловічому. А ви?
– Спочатку я не розумів російської мови. Потім, коли трохи освоїв її, зрозумів, що мені, за великим рахунком, байдуже. Для мене колір шкіри – неважливий. На першому місці – серце, інтелект. А ті, хто вважають, що вони мають перевагу через білий колір шкіри, для мене – божевільні. Попри те, я в Україні вже 8 років, у мене тут дім і сім'я. Я люблю Україну.
– Ви побували у багатьох українських містах. Яке місто для вас best of the best?
– Мені дуже подобається Київ. Запоріжжя у порівнянні зі столицею – маленьке місто. Але воно мені також небайдуже – я прожив там понад три роки. Одесу ще варто згадати. Мені подобається вся Україна. Страшно і прикро, що Донецьк став чужим – я там також бував.
«Кварцяний – справжній професор»
– Свого часу ви перетиналися із Віталієм Кварцяним. Які спогади?
– Він мене багато чого навчив. Цей чоловік важко і наполегливо працює із спортсменами. Нещодавно ми бачилися, коли Львів проводив спаринг проти Волині. Приємно було знову з ним побачитися і поспілкуватись. Кварцяний – дуже серйозний, кваліфікований тренер. Справжній професор.
– Зі своїми підопічними будете настільки ж суворими, як Кварцяний?
– Дивись, кожен тренер – це особистість. Я дещо почерпнув у Кварцяного, дещо – в Анатолія Бузника, дещо – в Сергія Ковальця і так далі. Розумієш? При цьому не збираюся їх копіювати.
– Ви вже увійшли в історію українського футболу, як перший темношкірий тренер…
– Ніяких проблем! У Бразилії, між іншим, також немає темношкірих головних тренерів. Та що там Бразилія – на чемпіонаті світу-2018 працював лише сенегалець Алью Сіссе. Тому для мене це – виклик.
– У вас – чималі амбіції. Обіцяєте боротися за 2-3 місце в УПЛ. А як же Динамо, Зоря? Вважаєте, це реально?
– Таке у нас завдання. Вважаю, воно реальне. Чому? Пам’ятаєш, як розпочинався проект донецького Шахтаря? Це було понад 14-15 років тому. Тоді їхні амбіції сприймалися, як жарт. Потім туди почали приїжджати такі гравці, як Фернандінью. А тепер подивися, на який рівень піднявся Шахтар.
Така доля всіх проектів – на початковому етапі їх дуже важко розвивати. Чому б Львову не повторити цей шлях? Тому що у команди тренер – з Бразилії? Я тобі скажу, що й румунові Луческу було нелегко у Шахтарі – особливо у перші роки. Вірю у проект Львова, і саме тому я сьогодні тут. Переконаний, що через важку працю ми досягнемо хорошого результату.
– У першому турі Львів гратиме проти Арсенала, який очолив Фабріціо Раванеллі – зірка світового рівня. Для вас це – дебют, про який можна мріяти?
– По-перше, це – виклик для мене. Адже, як ти там казав, я «розставляв фішки», а зараз повернувся, щоб очолити клуб Прем'єр-ліги. Чи буде цей матч протистоянням Бразилії та Італії? Ні, бо це – чемпіонат України, Львів гратиме з Арсеналом.
Раванеллі-футболіст – просто бомба, легенда! Я не грав на такому рівні, як він. Проте у тренерському плані він – початківець, як і я. Лише три роки працював – академія Ювентуса, потім французький Аяччо.
– У який футбол гратиме ваша команда? Чи буде їй притаманною «Бразилія» – з імпровізацією, пристрастю до атаки?
– Львів гратиме у модерний футбол. Ми заміксуємо український і бразильський стилі. Фінти, імпровізація – це красиво, згідний. Але підкати будуть також (Усміхається). Ми провели разом лише тренування і спаринги, але й вони дають можливість для конкуренції у складі.
– Скількох співвітчизників ви збираєтеся залучити в команду? Чув про чималу кількість бразильських гравців на перегляді…
– Мені ще потрібно переглянути цих хлопців – я тільки прийшов у команду – а потім поділитися фідбеком із президентом, спортивним директором. Зараз моє першочергове завдання – дивитися за тим, хто на полі проявляє себе найкраще.
«Жилмаре, як тобі м'ясо? Це – собачатина»
– Перед поверненням в Україну ви працювали у чемпіонаті Макао, де рахунки 12:0, 15:0 – це норма. Дуже слабкий рівень?
– Так, слабкий. Клуб, у якому я працював, – молодий. Йому лише 7 років. Зазвичай посідав 5-6 місце у чемпіонаті. Але мені вистачило півроку, щоб підняти його на другу сходинку. Для мене не має значення рівень чемпіонату. Є проект і є завдання, яке перед ним стоїть.
– До початку тренерської кар'єри ви й самі грали на професіональному рівні…
– 20 років.
– У Португалії, Норвегії…
– Так. А ще у Китаї, Індії, Бельгії і навіть у Брунеї. Це був невисокий рівень. Кар’єру закінчив 15 років тому.
– На якій позиції діяли?
– Я був нападником. Результативність? Забивав не мало і не багато. Чи траплялися у мене пента-трики? Звичайно (Усміхається).
– Кого із знаменитих бразильських форвардів ви нагадували манерою своєї гри?
– Можливо, Аїлтона. Пам'ятаєш, у Бундеслізі грав такий бразилець?
Аїлтон
– Хіба його забудеш? ОК. Якими пригодами запам'яталася вам власна одіссея?
– Я покинув батьківський дім у 14-річному віці. Взагалі не знав інших мов. Тому намагався переглядати кінострічки без транслейту. А ще сприймав футбол не тільки як гру, а дивився значно глибше. Ти запитував про Макао. Я прийняв запрошення звідти ще й тому, що мені цікаво вивчати футбольну культуру в тій чи іншій країні. Увесь час я шукаю якісь виклики у своєму житті.
Сьогодні, дякувати Богу, я розмовляю російською, арабською, іспанською, англійською, португальською. Це дуже важливо. Українську мову також розумію. Моя дружина із Покровського, що на Дніпропетровщині. Вдома розмовляємо українською.
– Індія, Бруней, Близький Схід – вам не бракувало екзотики. Естремальні випадки траплялися?
– У середині 90-х я переїхав у Китай. Мене поселили в готель: «Відпочивай». Я захотів їсти. Хлопці пропонують м'ясо. Погодився. Коли закінчив із трапезою, одноклубник запитав: «Жилмаре, як тобі м’ясо?” – «Та непогане». – «Це – собачатина».
Тепер, коли буваю у Китаї, завжди дуже акуратно придивляюся до м’яса. Візуально ти не відрізниш собачатину – страви дуже гарно оформлені. Це можна зробити тільки на смак.
А ще я потрапив у складну ситуацію, пов'язану з релігією. Це сталося, коли працював у Саудівській Аравії. Настав період Рамадану, а тренування заплановані на вечір. Президент клубу мене попередив: «Жилмаре, о 19:00, максимум о 19:30 потрібно зробити паузу, щоб хлопці могли помолитися». Двічі я про це забув і провів тренування без перерви. Президент викликає на килим: «Жилмаре, ходи сюди».
Справа не в тому, що я не поважав іслам. Я – християнин, також вірю у Бога. Але так сталося, що забув прохання президента, тож змушений був виплатити штраф. А підопічні мені не нагадали про молитву. Просто вони хотіли грати у футбол (Сміється).
«Мене назвали на честь легендарного голкіпера»
– Найвідоміший футболіст, із яким ви грали?
– Неймар. Батько.
– Тобто, ви грали з батьком Неймара?
– Так. Три роки. Мешкали разом. Це 1995-97 роки.
– Ви називаєте батька Неймара «братом»?
– Це правда. У нас дуже хороші стосунки. Розмовляв із ним буквально тиждень тому, хоча він – бізнесмен, вельми заклопотана людина. Тим не менше – спілкуємося, обмінюємося повідомленнями. А от із самим Неймаром нечасто перетинаємося – він далеко, у нього своє життя і коло спілкування.
– Як Бразилія пережила невдачу Неймара і Ко на ЧС-2018?
– Я не знаю, як це роблять журналісти і вболівальники, але тренери дивляться футбол по-іншому. Всі кажуть, мовляв, Бразилія – це світовий футбольний лідер. Але я бачу, що Бельгія за останні роки досягнула дуже великого прогресу завдяки продуманій системі футбольних шкіл, академій, національної першості. Тому поразка Бразилії з рахунком 1:2 не стала для мене шоком. Мені пишуть: «Жилмаре, це шок!» Я вас благаю: який там шок?
Після нищівної поразки 1:7 на домашньому Мундіалі наша збірна – наче сирота. У нас є лише Неймар, але немає команди попри те, що на тренерську посаду запросили Тіте – він виглядав найкращим варіантом.
Збірна Бразилії мала хорошу команду у 1994-му (Ромаріо, Бебето), а також у 2002-му, коли здобувала чемпіонський титул. Зараз – нове покоління, та й Тіте тільки розпочав працювати. Хочеться вірити у світле майбутнє збірної Бразилії. Проте часи, коли суперники нас боялися, коли «селесао» вигравали із розгромними рахунками, вже минули.
– Чи мрієте очолити коли-небудь збірну Бразилії? Які максимальні цілі перед собою ставите?
– Ще в дитинстві, абсолютно нічого не добившись у цьому житті, я собі записував у блокноті: «Хочу стати професіональним футболістом». Коли закінчував ігрову кар'єру, націлював себе на тренерство. Зараз – новий, ще відповідальніший етап: робота у Прем'єр-лізі України. Будую нові цілі – я хочу, щоб моя команда грала в Лізі Європи і навіть у Лізі чемпіонів. Чому б ні?
По-перше, я вірю у Бога, а по-друге – в роботу. Результат – буде. Не знаю, скільки знадобиться часу, але він – буде. Адже якщо ти працюєш – результат прийде 100-відсотково.
Мій батько помер, коли мені виповнилося 3 роки. Мати залишилася сама із п'ятьма дітьми – окрім мене у неї були ще два сини і дві доньки. Вона вийшла на вулицю і стукала у кожні двері: «Мені потрібна робота, щоб прогодувати дітей». Життя для мене не було легким – безгрошів'я, я недоїдав, бракувало батька, швидко покинув рідний дім, опинився далеко від родини. Але боровся із перешкодами і мав мрії. Зараз розумію, що вже зовсім близько підібрався до їхньої реалізації.
– У вас – легендарний тезко. Голкіпер Жилмар захищав ворота збірної Бразилії на тріумфальних для неї чемпіонатах світу 1958 і 1962 років…
– А мене назвали на його честь. Це була ідея мого батька.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
