Олег Базилевич: Тандем із Лобановським? Та не було навіть такого поняття – за ким має залишатися останнє слово. Всі рішення приймалися колегіально. Навіть по ходу матчів ми спочатку радилися один з одним, а потім вносилися корективи в гру.
Володимир Мунтян: Динамо завжди славилося чітким виконанням тренерської установки. Спробуй не виконай – наступний матч розпочнеш у резерві. Достатньо було побачити, що Валерій Васильович на лаві хитається. Якщо тренер починав нервувати – на полі щось не так, треба братися за голову.
Олександр Бойко: Запитує одного футболіста: «Що з тобою на зборах відбувається? Якийсь ти кволий, тонусу немає…» – «Васильовичу, приїхав у Динамо – кинув пити і курити». – «Вова, різко нічого не можна кидати!»
Ще одна хороша історія – про мене. Приїхали до Львова, граємо на «Дружбі». Літо. Якась товариська гра, між колами чемпіонату була двотижнева пауза. І от ми виходимо на поле, а Лобановський мені каже: «Саша, якщо не виконаєш 20 підкатів, вважай, що ти сьогодні не грав». Довелося виконати. Навіть більше, ніж 20, тож все нормально. Тільки потім із сідниць ще довго діставав дрібненький червоний щебінь, яким підсипали поле.
Анатолій Дем’яненко: Він просто викликав нас перед матчами – разом, по лініях, чи когось окремо. Приміром, викликав чотирьох оборонців, цікавився нашим самопочуттям, потім переходив до суто ігрових питань. Хоча, звісно, до побажань провідних гравців Валерій Васильович прислуховувався. Він же бачив, як ми викладаємося і розумів, що пропонуючи щось, ми не відстоюємо друзів, а думаємо про командні інтереси.
Олег Базилевич: У нас із Лобановським бували застілля, але перебрати ми собі не дозволяли.
Анатолій Дем’яненко: Лобановський був великим тренером, видатним психологом. Таких людей треба слухати. Мені пощастило, що стільки років грав у Валерія Васильовича, а потім ще й був у його тренерському штабі.
Сергій Погодін: Лобановський викликав мене перед тренуванням. Заходжу, починається діалог. Лобановський запитує: «Хто у тебе батьки?» Відповідаю: «Прості робітники. Працюють на заводі». «То нехай батько приїде». Я засміявся і запитав: «Я що, у школі?» Він скипів: «Все, пішов геть!» Спускаюся на тренування. Колотов оголосив завдання, а потім каже: «Сергію, ти не в групі. Будеш займатися індивідуально».
Очевидно, упродовж 10 хвилин, які минули, Лобановський вже встиг про все розповісти. «Йди і проси вибачення», – радить мені Колотов. Як зараз пам’ятаю: йду в бутсах по паркету, цокочу. «Васильовичу, пробачте!» Відповідає: «Іди. Потім це все…» Наступного дня я вже тренувався у групі.
Олег Саленко: Одного разу зіграли, присіли з ветеранами у Колі-чобота в будці – була така раніше на базі Динамо. Чекали Андрюху Баля. Стукіт у двері. «Хто там?» – «Валерій Васильович Лобановський». Ми ж знаємо приколи Баля. Посміялися і далі рибку чистимо, пиво розливаємо. Через хвилину знову стук. Відкриваємо – дійсно Васильович. Роззирнувся і вказав пальцем на мене: «Якщо з молодим будете пити – вижену одразу!»
Олег Лужний: Прихід Валерія Васильовича співпав із часом, коли мене запрошували в Ліверпуль. Зимові збори. Лобановський пропонує: «Поїхали з нами. Підготуєшся, а потім поїдеш». Я вирушив із Динамо на двотижневі збори. Телефонують із Ліверпуля: «Ти де?» Лобановський радить: «Почекай. Я бачу, ти ще неготовий». Через два дні Валерій Васильович запрошує до себе. «Розумієш, – каже мені. – Я тільки прийшов у команду, ще добре не знаю гравців. Ти мені мусиш допомогти». Я не зміг відмовити.
Микола Павлов: Ялта. Динамо на зборах. Підходжу до Лобановського: «Валерію Васильовичу, мене совість мучить вже багато років». Глянув на мене звисока: «Чому?» «Ви знаєте, я знайшов ваші конспекти і щорічники, забрав собі. Багато навчився з їх допомогою. Пробачте». А він мені каже: «Миколо Петровичу, чому я вас повинен пробачати? Можу поставити запитання тільки собі: невже раніше до цих конспектів нікому не було діла?» А у тому кабінеті переді мною працювали Пузач, Сабо, Фоменко, Онищенко…
Владислав Ващук: Валерій Васильович моделював окремі тренування так, немов нам доведеться протистояти Барселоні чи Баварії. Не безпосередньо перед матчами з цими суперниками, а заздалегідь, у процесі. Ми мали бути готовими до ігор з такими суперниками. Не підлаштовуватися під них, а грати у свій футбол.
Олександр Шовковський: Як казав Валерій Васильович: «Мені не потрібні ремісники, мені потрібні творчі люди, які отримують задоволення від того, що вони роблять».
Сергій Мізін: Глиба. Коли людина тебе викликає на особисту розмову, і одним поглядом пояснює тобі, як ти маєш зіграти, то це рівень. Жодної іншої установки більше не потрібно.
Андрій Шевченко: Мені добре запам'ятався епізод в перерві переможного матчу Ліги чемпіонів проти грецького Панатінаїкоса. Ми програли перший тайм. А на вулиці був сильний мороз, по-моєму, 7 градусів, і ми всі вийшли в термобілизні. Заходимо в роздягальню, дивимося на Лобановського, чекаємо коректив, а він сказав два слова: «Зняли рейтузи». Більше нічого не говорив. По грі – взагалі ні слова.
Владислав Ващук: Ми тоді взагалі газет не читали. Через те, що там писали «те» і «не те». Лобановський нам казав просто: «Не читайте газет, вам це не потрібно».
Сергій Ребров: Через команду 1998-1999 років проходило багато гравців. Лобановський завжди казав: «Беріть мені якомога більше гравців, а там я вже розберуся. Ті, хто виживе та витримає конкуренцію, й складуть кістяк. З іншими будемо розлучатися».
Марчелло Ліппі: Всі ми добре знаємо, що зробив для футболу Валерій Лобановський. Я познайомився з ним на одному з семінарів у Коверчіано. Він справив враження сильного тренера і дуже розумної людини, але водночас – дуже хитрої. Щоб обіграти Лобановського, потрібно самому стати трішки Лобановським.
Андрій Шевченко: Перед моїм відльотом у Мілан, вже після закінчення сезону, у нас відбулася тривала розмова. Валерій Васильович сказав мені так: «Піднятися на певний рівень – це дуже важко. Але ти піднявся. Втриматися на цьому рівні – ще важче». Ці слова зіграли величезну роль у моєму житті, надали мені колосальну мотивацію.
Карло Анчелотті: Одним з тренерів, якими я захоплювався найбільше, був українець Валерій Лобановський. Для нього взагалі не існувало гнучкості поза рамками його системи. У рамках системи, говорив він, дозволено все; поза рамками системи – нічого. Якщо план полягав у тому, що 5 півзахисників повинні висуватися вперед, розуміючи, що м'яч буде віддано у певне місце, то для нього було неприйнятним, якщо м'яч спрямовувався не туди.
Георгій Деметрадзе: Зазвичай Лобановський був таким же понурим, як і на телеекрані, дисципліна була залізною. Жартував тренер нечасто, але доволі гостро. Кожне його слово було важливим.
Тіберіу Гіоане: Я його любив, а не боявся. Увесь час вимагав, вимагав, вимагав від нас. Одного разу я не витримав: «Таке враження, що завжди граю погано. Ви можете мене хоча б раз похвалити, щоб я відчув – приношу якусь користь?» Минуло ще 4-5 матчів і Лобановський викликав на розмову. «Так тримати», – сказав мені. Я був надзвичайно щасливий, що почув від нього комплімент на свою адресу.
Карло Анчелотті: Лобановського можна вважати великим Маестро Кальчо. А в кожного вчителя є чому повчитись. Я був вражений неймовірною інтенсивністю його тренувань. Він використовував всю довжину поля, працюючи з трьома групами по 7 гравців.
Перші дві групи грали одна з одною – напад проти захисту, і коли команда, що захищається, відбирала м'яч, вона повинна була через пас пройти середину поля і почати грати проти третьої групи. Лобановський продовжував цю вправу 45 хвилин, повторюючи знову і знову. Я спробував це в Реалі, і гравці змогли витримати лише 15 хвилин. З глузду можна з'їхати!
Сергій Полховський: Я запам'ятав його в аеропорту, коли вже відлітали після матчу додому (мова про поразку збірної України від Німеччини у Дортмунді, – «Футбол 24»). Лобановський, який зазвичай був оточений великою кількістю своїх знайомих, напівзнайомих, друзів, журналістів, керівництва, – сидів самотньо в залі очікування і навколо в радіусі 10-15 метрів не було жодної людини! І ніхто не звертав на нього уваги, не виявляв ніякого інтересу. Він сидів один. Є від чого відчути душевний трепіт!
Валерій Яремченко: Пригадую, одного разу я приїхав до Києва. Зустрілися на стадіоні. Лобановський запропонував: «Давай сядемо собі на трибуні». Нам ніхто не перешкоджав, ми довго розмовляли. Можу сказати, що у нас були гарні стосунки. Коли Лобановський помер, я перебував у Бразилії. Мені повідомили – відчув велику втрату.
Анатолій Дем’яненко: Повертаюсь і бачу, що Лобановський якось дивно закинув голову. «Васильович, що з вами?» – питаю. Швидко покликав доктора Малюту, і через якийсь час Валерій Васильович прийшов до тями. Під'їхала «швидка», і ми спробували провести його до машини. «Я сам піду», – сказав як відрізав Лобановський. Чи міг я знати, що в той момент бачив свого вчителя живим востаннє?
Владислав Ващук: Про те, що Лобановському стало погано, дізнався по телефону. На тій грі 7 травня в Запоріжжі мене не було. Те, що Васильович здає, було помітно вже десь за рік до того, як все сталося. Сказали – інсульт, будуть везти в Київ. На похороні ми дивилися один на одного і не могли уявити, що ж буде далі. Нас чекало інше життя, кожного – своє. Я шалено вдячний долі, що дала мені Лобановського.
Олексій Михайличенко: Коли Васильовича не стало, футбол відійшов на другий план. Сидіти на лавці, коли його немає поруч, або навіть в їдальні, проводити без нього тренування... Це було важко не тільки для мене, але і для хлопців.
Олександр Хацкевич: Головне, чого він навчив мене: в першу чергу, футбол – це гра головою. Найважливіше – думати на полі. І що швидше гравець думає, то швидше виконує те, що потрібно. Цю філософію я прищеплюю своїм хлопцям. Ще він казав: «Усі повинні вміти на футбольному полі все». Напевно, до цього також потрібно прагнути.
Фабіо Капелло: Чи почерпнув я щось у вашого («російського» – «Футбол 24») Лобановського? Безумовно, його ідеї багато мені дали, але хіба він ваш? Лобановський – українець!
Олег Блохін: Лобановський уособлював собою цілу епоху. Він – геніальний тренер. Так, у мене з Васильовичем стосунки були складними. Але я думаю, що він – один із найкращих тренерів у світі. Я можу любити його за щось або не любити, сприймати його футбольні концепції або не сприймати... Робота тренера оцінюється за підсумковим результатом. Він виграв Кубок кубків! Це і є результат його тренерської роботи.
Олексій Михайличенко: Я – не копія Лобановського, але, так, я намагався бути його учнем. Наскільки це вдалося – покаже час. Найголовніше, що однаково я буду щось своє додавати, своїми очима читати ту книгу, яку дав Лобановський. Але те, що я перейнявся його ідеями і вони збіглися з моїм баченням – це правда.
Олександр Шовковський: Лобановський буде живий в наших серцях доти, поки ми про нього пам'ятаємо. Тому історію клубу і цієї великої людини, одного з найкращих тренерів в історії сучасного футболу, потрібно знати і передавати з покоління в покоління.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
