Один із найкращих українських захисників кінця минулого століття розпочинав свою кар’єру у Криму. Життя Олександра Головка було тісно пов’язане з півостровом, тому ще у 2014-му екс-футболіст Таврії та Динамо впритул зустрівся з «русскім міром». Коли 24 лютого рашисти почали атакувати всю країну, Олександр Борисович розумів, до чого варто готуватися.
– Зараз ми перебуваємо у районі Обухова, тут активних боїв поки не було, – каже Головко. – У мене велика родина: хтось у Херсоні залишився, хтось поїхав на захід України, хтось – за кордон. Ми вирішили, що наша сім'я залишиться вдома. Зважили усі аргументи і нікуди не поїхали.
– У перші дні повномасштабного рашистського вторгнення ви написали пост зі словами «Життя змінилося назавжди». Зараз, коли минув місяць, лише впевнилися у цьому?
– Усі ми розуміли, що більше ніколи не житимемо так, як раніше. І минулий місяць тільки підтвердив це. Нам залишається чекати, що буде далі.
– Цей місяць – це період суцільних стресів?
– Мабуть, як для всіх українців. Постійні сирени, нерви, переживання… Скільки б часу не минуло, звикнути до цього неможливо. Війна залишається війною. Важливий момент полягає в іншому – є впевненість у наших пацанах. Дивимося у майбутнє з перспективою і позитивом.
– Яким для вас видався ранок 24 лютого?
– Це жорстко було. Десь у районі 04:30 у кімнату зайшов середульший син і розбудив нас із дружиною. На другому поверсі було чутно, як бомбили аеропорт, тому він прокинувся. Одразу почали читати телеграм-канали, переглядати новини. Для когось це «спецоперація», та ми усвідомлювали, що розпочалася повномасштабна війна.
Пригадую перші 2-3 дні – це апатія, нерозуміння того, як все розвиватиметься. Не знаю, як для кого цей місяць минув. Однак у мене відчуття, ніби це один довжелезний день. Принаймні, я не веду лік днів, усе минає одноманітно і суцільно.
– Ви написали, що ваша сім’я зробила вибір ще у 2014 році. Чому для вас анексія Криму була очевидною, а дехто сприймав злочинні дії рф, як щось абстрактне?
– Голова на плечах є, отже зрозуміти, що відбувається, не складало труднощів. До того ж я певний період часу провів у Криму, коли грав у Таврії. Для мене було дивно чути, що за якийсь тиждень ми перетворилися у «фашистів». Це все елементи пропаганди та страху. У мене зараз там теща мешкає і тесть похоронений. Я все це пропускав через себе, але їхати на півострів не хотілося. Після анексії росія перестала для мене існувати.
– Не намагалися достукатися до зазомбованих персонажів ще тоді?
– Ні, у цьому не було сенсу. Якщо людина думає своєю головою, то передзвонить і хоча б поговорить, дізнається, як справи. Та через пропаганду вони не можуть нас почути. Росіяни живуть мирним життям і думають, що тут прогулянка. У мене немає бажання з кимось спілкуватися і щось доводити. Їм нічого не треба. Виходити, проявляти свою позицію – це ж не так просто. Натомість українці могли боротися за свою свободу. А люди по той бік кордону – це населення, а не громадяни.
– Ще одна ваша яскрава цитата – «Час дати їм п*зди». Як гадаєте, ЗСУ успішно виконують це завдання?
– Наші Збройні Сили ще й як дають! І ще більше даватимуть. Українські хлопці чинять гідний спротив. Особливо відзначив би захисників Маріуполя – це кіборги якісь. Ми бачимо, як наші воїни б'ються, як тактично працюють, до того ж ми розуміємо, якій армії ми протистоїмо. Тому не сумніваюся, що ми стовідсотково переможемо.
– Істоти, які розстрілюють жінок, дітей та мирне населення. Як ви їх називаєте?
– У мене немає слів для них. Це демони, нелюди. По-іншому їх не назвеш. І, знаєте, не треба їх розуміти. Вони прийшли на нашу землю. Хлопці карають їх так, як і повинні. Хтось там може розповідати, мовляв, «ми не знали», «на навчання приїхали». Усе прекрасно вони знали. Коли тобі зранку до вечора ллють, перепрошую, лайно у вуха…
Коли я їздив у Крим в 2014-му, то сам пересвідчився у цьому. Цілодобово з радіо, телебачення і звідусіль ллється цей понос. Спершу смикався, а потім подумав – та варіться собі у своєму світі. Прикро тільки, що цей світ почав вилазити і нас зачіпати.
– Значна частина росіян запевняє, що їхньої безпосередньої вини у цьому немає.
– Коли все гаразд, то ми біжимо і кажемо, що ми велика нація. Мовляв, це все наша заслуга. А коли є негатив, то це не ми, ми не при справах. Я вважаю, що відповідальність на усіх цих людях, які дозволили війні відбутися. Немає нічого страшнішого за війну. Тому жодних оправдань бути не може. Просто українцям тепер треба брати лопату і все це звідси викидати.
– За час активної фази війни, яка подія викликала у вас найбільші емоції?
– Хороших подій, звичайно, менше, адже гинуть люди. Для мене особливо болісною є окупація мого рідного Херсона і той безлад, який там влаштовують так звані «визволителі». Сподіваюся, що вирулити зможемо і місто звільнимо. Але за рідних та близьких переживаю. Складно зрозуміти, що у цій хворій голові нашого північного сусіда. Не скажеш, що ми готові до всього, утім тримаємося. І живемо тим життям, яке для нас створюють наші захисники.
– До Києва маєте змогу вибиратися?
– Так, їздимо за продуктами, намагаємося трохи займатися волонтерством. Такий собі воєнний карантин.
– У нашій перемозі не сумніваєтеся?
– Жодних сумнівів. Інше питання – як довго це триватиме. Лайна, перепрошую, там багато, це може зайняти трохи часу. Звичайно, у них більше живої сили і засипати все це м'ясом можна, для них це жодних проблем не становить. Але ми переживаємо за кожного українця, за знищені Харків та Маріуполь. Повторюся – у хворих головах важко знайти логіку. Принцип простий – прожили день і вже добре. Лягаємо спати, помолилися, побажали спокійної ночі. Зранку встали, усміхнулися. Підтримуємо одне одного. Словом, загальний тонус хороший.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
