— У полтавському «Колосі», який ви перейшли в 1974 році, ви пограли всього два роки, після чого потрапили в київське «Динамо» команду, в яку прагнули потрапити багато юних футболістів.
— Це була не тільки моя мрія, але і всіх закоханих у футбол хлопців. Мені пощастило потрапити до київського клубу, де надалася можливість проявити себе, починаючи з дубля. Школа київського «Динамо», звичайно, дала мені дуже багато. Там я набрався футбольної мудрості.
— Не думали тоді, в 18-річному віці, що пробитися в основу «Динамо» за наявності таких нападників, як Олег Блохін, Володимир Онищенко та Петро Слободян — справа нереальна?
— Не тільки думав, але і знав це. За такого складу і таких гравців дуже складно на щось розраховувати. Тому після двох років і пішов з «Динамо», вирушивши шукати щастя в інших командах.
— Що сказав вам Валерій Лобановський при першій зустрічі?
— Нічого особливого не говорив. Не було жодних побажань чи чогось у цьому роді. Та і взагалі він не схильний був багато розмовляти. Лобановському було важливо подивитися, як футболіст готовий, як віддається на полі на тренуваннях і у грі. На підставі цієї роботи він робив висновки. Все було на професійному рівні.
— Як вас прийняли у зірковому колективі «Динамо»?
— Нормально. У команду ми тоді приїхали разом з Володею Безсоновим — обом нам належало проходити військову службу. У команді все було за спортивним принципом: хто був сильнішим, той і грав. Зрозуміло, що пробитися в основу за наявності Блохіна, Онищенка та Слободяна, які роком раніше виграли Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, було нереально. Не буде ж тренерський штаб замість будь-якого з них, якщо вони грають і забивають, ставити в офіційних матчах молодого! Підпускали до складу лише в контрольних іграх на тренувальних зборах.
— Хтось із досвідчених одноклубників брав вас під опіку?
— Так, такі були. Трошкін і Матвієнко (Царство ім небесне). Обидва були набагато старші за мене, і ставилися до мене з людською симпатією. Вони допомагали порадою, ділилися досвідом. Був період, коли з Матвієнком я навіть в одній кімнаті жив. Окрім них, у «Динамо» було у кого повчитися: у Конькова, Мунтяна, Колотова, Фоменка, Буряка, Решко. Всі вони бійці, які мали багато титулів як у нашому футболі, так і на міжнародній арені!
— Виступаючи за дубль «Динамо», ви демонстрували на диво результативну гру. Прикро було усвідомлювати, що це аж ніяк не допоможе пробитися в основу?
— Як би ти не намагався, а конкурувати з висококласними майстрами, які, до того ж, входили до складу збірної Радянського Союзу, було складно. Пам’ятаю, якось Лобановський вирішив мене підбурити стимулом. «Заб’єш, каже, два м’ячі в матчі дублерів — я тобі подарую бутси». Я забив. Наступного дня він приніс новенькі адидасівські бутси!
— Після двох років у Києві ви виїхали в інше «Динамо» мінське. Яким вітром вас туди занесло?
— У мінській команді старшим тренером тоді був Олег Базилевич, який добре мене знав по спільній роботі в київському «Динамо». Він мене в столицю Білорусії і запросив.
— Чому не вдалося залишитися в Мінську більше, ніж на один сезон?
— Так вийшло, що з мінського «Динамо» Базилевич незабаром пішов. Точніше, його «пішли». Прийшов новий тренер і з того часу все стало по-іншому. Нічого не поробиш: як вийшло так вийшло.
В’ячеслав Кульчицький
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
