– Лобановський очолив «Динамо» у кінці 1973 року. Яким було ваше перше враження від зустрічі з ним?
– Нам його представив голова спорткомітету. Сказав, що Валерій Васильович буде новим тренером «Динамо». Але до кінця сезону 1973 року він не втручатиметься, буде знаходитися біля команди, дивитиметься що і як (Лобановський з’явився у «Динамо» у другій половині жовтня 1973 року. «Динамо» залишалося провести три гри у чемпіонаті СРСР і два матчі 1/8 фіналу Кубку УЄФА проти «Штутгарта»). Коман і Пузач, які залишилися у клубі, займалися тренувальним процесом. А Лобановський ходив, дивився ігри – і більш нічого. Однак у кінці сезону нам треба було зіграти матч-відповідь на Кубок УЄФА зі «Штутгартом» у Німеччині (першу в Києві виграли 2:0). До цієї гри нас уже готував Лобановський.
– І ви програли 0:3?
– Напередодні того матчу Лобановський, нас так струснув. Кінець сезону, усі втомлені, дорога у ФРН (у Штутгарті грали 12 грудня). Завтра у нас матч, а він ввечері на запасному полі «Штутгарту» не дуже гарної якості дає нам таке тренування – нові вправи і так далі. Назавтра у нас, звісно, кріпатура.
У мене склалося враження, зараз я вже можу усе це оцінювати, що Лобановський навмисно дав нам таке навантаження, щоб ми програли той матч. Щоб він свій перший сезон у «Динамо» розпочинав із нуля. Якби він розпочинав сезон з матчів Кубку УЄФА, то вже на початку березня ми повинні були форсувати процес тренувань, щоб набрати максимальну форму.
Це не входило в їхні з Базилевичем плани, адже вони вже розписали програму на рік. Хотіли, щоб команда спокійно, етап за етапом, готувалася та потихеньку входила у сезон. На це у них було майже чотири місяці. Пам’ятаю, зібрали нас 20 грудня, а перша офіційні гра чемпіонату СРСР – 12 квітня. Так що «Штутгарту» у грудні 1973 року ми програли, і я не пам’ятаю, щоб хтось був дуже засмученим.
– Лобановський казав, що ви були дисциплінованим гравцем. А зауваження у нього до вас були?
– Зауваження у тренера до футболіста завжди будуть. Була історія: не пам’ятаю, з ким ми грали, мабуть, з «Нефтчі» у Баку. Попереду у них грав форвард невеликого зросту. Була передача у штрафний майданчик, на яку я не встиг. Коротше, відстав від суперника, який пробив головою по воротах, але не забив.
Сиджу у перерві, Лобановський підходить. А він був великим психологом. Кожне його слово для гравця мало велике значення. Так ось, підходить він і каже мені: «Степане! – Він до мене саме так звертався, казав не Стефан, а Степан. – Стьопа, як ти міг програти єдиноборство цьому прищу? Ану зберися!». Після цих слів на другий тайм я вже вийшов повністю відмобілізований, з іншим настроєм. Ось один із таких моментів із зауваженням від Васильовича у перерві матчу, який мені запам’ятався.
– Яка розмова з Лобановським справила на вас найсильніше враження?
– Знаєте, Лобановський мало говорив і мало спілкувався з нами індивідуально – про життя, наші сімейні справи. Він не знав наших дружин, не питав, як там діти. Все це його взагалі не цікавило. Проте він знав, у кого скільки дітей, у кого які життєві проблеми. Якщо гравець потребував квартири, він її вибивав. Не говорив, а робив.
Припустимо, у Решка не було машини, а він потребував її. Лобановський вирішував це питання із Семичасним, який був нашим куратором (заступник Голови Ради Міністрів Української РСР, засланий у Київ після партійного краху Шелєпіна).
– Чи був у Лобановського якийсь дисциплінарний кодекс?
– У Лобановського вимога була одна – повна віддача на полі. Для захисників – надійність. Ніяких вільностей у своїй штрафній: обведень, передач упоперек поля. Якщо хтось дозволяв собі таке, це не залишалося поза увагою. Відразу Лобановський підхоплювався зі свого місця, розмахував руками і кричав на весь стадіон. Навіть не соромився свого статусу. Як-не-як, великий тренер. Тому що дуже переживав, коли хтось на полі робить щось не так.
Коли тренером в «Динамо» був Олександр Севідов, я в захисті грав у парі з Сосніхіним. Якось граємо ми у Києві. Ведемо в рахунку 2:0 чи 3:0. Сосніхін кидає свою зону і біжить кудись на фланг, кричить звідти на всіх. На публіку грає. Він колись був форвардом, а Маслов зробив його центральним захисником. Вадим хорошим був гравцем, але дозволяв собі усякі вільності.
У Лобановського таке не проходило. Його слово – це закон. Пам’ятаю, як Васильович категорично забороняв нам розігрувати всякі стінки. Те, що полюбляв робити «Спартак» – я тобі, ти мені. Лобановський казав нам: «Коли граєш у стінку, то при втраті м’яча, відразу нариваєшся на гостру контратаку». Так воно й було. Скільки раз ми «Спартак» так карали! Вони у стінки грають, ми перехоплюємо м’яч, і пішла контратака. Колотов, наприклад, виривається, дає фори метрів 50 і забиває гол.
– За провини на полі Лобановський вас штрафував?
– Ні. Ніяких штрафів у Лобана не було. Все, що він міг зробити, так це не поставити тебе у склад на наступну гру. Цього вистачало з головою.
– А як ви за Лобановського у 1975 році могли програти у Ташкенті «Пахтакору» 0:5?
– Для мене навіть сьогодні це таємниця. Мені не доходило, що то було. Я був у шоці. Багато хто казав, що ми ту гру «Пахтакору» здали. А історія була така: Лобановський з нами у Ташкент не полетів. «Пахтакор» у тому сезоні очолював В’ячеслав Соловйов, який свого часу працював з київським «Динамо», коли там грав Лобановський. Це один з факторів. Інший – не грав Рудаков, стояв у воротах Валерій Самохін (для Самохіна це був єдиний повний матч у 1975 році, до цього він зіграв лише п’ять хвилин у зустрічі з «Шахтарем»). Плюс погода у Ташкенті була не наша. Душно, спекотно а наші козирі – швидкість, динаміка. За сильної спеки цього не зробиш. Ну, і голи ми отримували: то з кутового, то у простій ситуації у штрафному майданчику когось обіграють.
– За ігрову кар’єру ви провели більше 350 ігор. Чи пам’ятаєте скільки у тих матчах ви забили голів?
– Два. Один – за «Динамо» московському «Локомотиву». А другий – у свої ворота, коли грав за збірну СРСР проти Туреччини. Обидва забив головою.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
