«Ньюкасл» купив Антоні Елангу. 23 роки, 61,4 млн євро. Звучить дорого — особливо коли згадати, що «Форест» два роки тому підписали його за 16 млн. Але у цьому весь «Ньюкасл». Вони не бояться переплачувати за неочевидних гравців — і при цьому майже не лажають.
Тепер вони цікавляться Забарним.
Трансфер Еланги — другий найдорожчий контракт в історії «Юнайтед». Першим лишається перехід Александра Ісака з «Реал Сосьєдад» за 70 млн євро. Третій у рейтингу — Сандро Тоналі, який прийшов з «Мілана» за 58,9 млн євро.
Ісак закріпився в ролі основного форварда. Тоналі до дискваліфікації був важливою фігурою у центрі поля. Півзахист — стабільні Жоелінтон і Бруну Гімараєш. Крила атаки — це Барнс і Гордон. А оборону надійно тримають Лівраменто, Ботман і Голл, кожен з яких обійшовся клубу в 30-37 млн євро.
«Сороки» не бояться витрачати гроші, але вони знають, кого купують.
Так, не всі дорогі трансфери вийшли ідеальними. Кріс Вуд — це 30 млн в нікуди. Майкл Оуен, якого «Ньюкасл» витягнув з «Реала» у 2005-му за 25 млн, хоч і забив 30 голів у 79 матчах, але очікуваного вибуху не сталося. Втім, це лише двоє із 15-ти. П'ятнадцяти.
Після того, як у жовтні 2021-го клуб придбав Саудівський інвестиційний фонд (PIF), це все вийшло на новий рівень. Ні, попри очікування, «Сороки» не купують всього що блищить і ворушиться. Навпаки, через правила фінансової сталості (PSR) клуб почав рахувати кожну копійку.
Едді Гау в одному з інтерв'ю сказав, що ці обмеження суттєво вплинули на трансферну політику. «Ньюкасл» навіть продавав гравців, щоб не порушувати правила ліги. З початку сезону 2022/23 чисті трансферні витрати «Ньюкасла» займають лише 9-те місце серед клубів Прем'єр-ліги. Навіть «Вест Гем» і «Ноттінгем» витратили більше.
Це трохи не вписується в уявлення, так? «Ньюкасл» мав стати черговим мішком з грошима, а натомість має якусь стратегію. Попри фінансові рамки, клуб підсилився, причому кожен трансфер — це аргумент, частина чогось більшого, а не просто велике ім'я з шарфом на презентації.
З початку 2022-го року «Ньюкасл» купив 21-го гравця. Це 13-те місце в Прем'єр-лізі. Не третє. Тринадцяте. Це менше ніж у «Бернлі», «Саутгемптона», «Брайтона», «Астон Вілли» і навіть «Тоттенгема» — клубу, який давно живе між двома станами: «продаємо всіх» або «купуємо невідомо кого».
Для контрасту: «Челсі» за той же період купив 40 гравців. Витрати майже утричі більші, ніж у «Ньюкасла», а різниця в турнірній таблиці — лише три очки. Цифри виражають філософію. «Челсі» діяв за принципом: «якщо не працює — поміняй усе». «Ньюкасл обрав інший шлях: точкові, логічні трансфери. Витрати — помірні. Результат — стабільний. Команда — справжня.
У сезоні 2024/25 «Ньюкасл» випустив на поле всього 24 гравці — найменше в Прем’єр-лізі. Трохи більше, ніж у «Ноттінгем Форест», який використав 23. З тих одинадцяти, хто виходив найбільше, лише Льюїс Голл — новачок сезону. Решта — знайомі обличчя, або ті, кого клуб підписав на старті каденції Едді Гау.
Жодних різких рухів, жодних шокових трансферів — все повільно, але впевнено. Ця методика дає результат. Гравці краще розуміють тренерські вимоги, знаходять спільну мову на полі, тримають форму весь сезон. Підсумок — п’яте місце в таблиці і очевидне підтвердження, що стратегія вибіркових трансферів працює.
Клуби типу «Челсі» і «Манчестер Юнайтед» витрачають гроші з таким ентузіазмом, ніби хочуть виграти титул ще у червні. Але проблема не у самих витратах — проблема в тому, що за ними не стоїть нічого стійкого.
Склад змінюється щосезону, тренери — іноді ще частіше. Замість адаптації і прогресу новачки тонуть у системах, які змінюються швидше, ніж вони встигають завести улюблений ресторан у місті. Через відсутність сталої структури гравці деградують. Багато хто з них через кілька місяців коштують менше, ніж у день презентації.
Складно уявити яскравіший маркер неефективності моделі.
У «Ньюкаслі» все навпаки. Гау має реальні повноваження. Є сталість у підходах, є система, де кожен футболіст розуміє свою роль. Гравці отримують хвилини, адаптуються поступово, ростуть у вартості, команда показує стабільні результати. Це не шоу, це довгостроковий план — і він працює.
Найменш очевидна, але найцінніша перевага «Ньюкасла» — це здатність робити дорожчими гравцями тих, хто і так дорогий. Це не якась умовна «система розвитку», яку люблять згадувати в презентаціях. Це щоденна робота, яку керує особисто Едді Гау.
Льюїс Майлі, ще вчора — хлопець з академії, сьогодні — гравець основи з приростом у 25 млн. Тоналі, навіть із дискваліфікацією — плюс 10 млн. Бруну Гімараєш — плюс 50 млн. Ісак — плюс майже 90 млн з моменту переходу. Справа не лише у виступах, а й у середовищі, де ці гравці отримують чіткі ролі, стабільну практику і тренера, якому не потрібно змінювати усе кожні три місяці.
Клуб виходить на ринок, щоб купити не просто гравців, а активи, які ростуть у ціні, навіть якщо в момент покупки ці активи вже здаються переоціненими. Це фінансово-економічна модель. І вона дає клубу фінансову гнучкість, якої зараз бракує навіть грошовим монстрам.
«Ньюкасл» за останні кілька сезонів довів просту річ: вигравати можна і без того, щоб щоліта скидати гроші з гелікоптера. «Сороки» витрачають — так, але роблять це з розрахунком. Переходи Ісака, Тоналі, Гімараєша — це інвестиції, які приносять віддачу і на полі, і в рядку «ринкова вартість».
Навіть в умовах обмежень — з боку PSR чи здорового глузду — клуб не йде в мінус, а тримає баланс. Невелика кількість трансферів, стабільне ядро, тренер, який не міняє погляди щопівроку — і в результаті немає паніки в серпні та відчаю в січні.
Тим часом інші — «Челсі», «Манчестер Юнайтед» — десь між «все спалити й почати спочатку» і «може, ще одного вінгера візьмемо». А «Ньюкасл» показує, що навіть у футболі 21-го століття стабільність, стриманість і ясна кадрова політика — це не старомодне буркотіння, а конкурентна перевага.
Тепер «Ньюкасл» цікавиться Забарним. Враховуючи контекст, це чогось та й варте — може, навіть більше, ніж інтерес з боку ПСЖ.
