— У мене сильні болі в спині і стегнах через те, що мені доводилося багато годин проводити в автобусі, коли ми переїжджаємо з Польщі в Київ, Львів, Минай, Ужгород і Ковалівку, де можна проводити матчі нашого чемпіонату. Що змушує мене це робити? Я не можу зрадити цих хлопців. «Фенербахче» хотів підписати мене, але я відмовився. Моє місце тут. Після майже року війни, здається, що все майже нормально, звично, але про присутність українських уболівальників на стадіонах зараз не може бути й мови.
— Як вам живеться зараз?
— Зі страхом. Ти дивишся в небо і не знаєш, що може статися в будь-який момент. Ми чуємо шум літаків, поки знаходимося на полі, і граємо за зачиненими дверима, але до тих пір, поки не спрацює сирена. Ми граємо, намагаючись уважно стежити за ситуацією. Нам довелося чекати майже годину в роздягальні, перш ніж ми змогли відновити матч. Не знаю, хто би зробив щось подібне на моєму місці, але мені подобається робити те, що я роблю.
— Роберто Де Дзербі вирішив покинути донецький «Шахтар». Що ви скажете з цього приводу?
— Він молодий і прийняв рішення. За останні два роки українські команди залишили й інші тренери-іноземці. Зі мною це вже траплялося, коли в 2014 році я тренував «Шахтар» і через війну ми були змушені виїхати з Донецька. Ми переїхали до Києва, де ми тренувалися, модернізувавши поле, зробивши з нього спорткомплекс, потім грали у Львові.
Я роками жив у літаках, тепер живу в автобусах, це нормально, що я повний недуг. Навіть тоді я не мріяв покинути цю землю, цей чемпіонат. І те, що ми виграли з хлопцями, далося мені непросто.
— Ви також були першими, хто провів товариські матчі по Європі, щоб принести послання світу. Чия то була ідея?
— Моя. Навесні я просив «Шахтар», щоб створити змішану команду, де половина гравців будуть з їхньої команди, а друга половина наша. Але вони відмовилися. Я навіть прийшов поговорити про це з Президентом Зеленським. Кожен із нас пішов своїм шляхом, це були ще хвилюючі моменти, ми грали за українців, які були розкидані по Європі, особливо за бабусь, матерів і маленьких дітей, бо чоловіки були на фронті, де вони, на жаль, і зараз. Хто знає, коли скінчиться ця проклята війна.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
